Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Містер Сендерсон стояв, приголомшений такою зливою слів. Цей невтримний потік підхопив його й поніс, і він ще глибше засунув ноги в туфлі, поворушив пальцями, вигнув ступні, наважив на п’яти. Так він стояв і тихенько, непомітно погойдувався назад і вперед на легенькому вітерці, що повівав у розчинені двері. Тенісні туфлі нечутно грузли в м’якому килимі, наче в густій траві джунглів чи в масній глині. Старий поважно звівся навшпиньки й знову вперся п’ятами в те пругке тісто, в приязну, піддатливу землю. На обличчі в нього відбивалися всі його відчуття, так, ніби по ньому перебігали миготливі різноколірні відсвіти. Рот його трохи розтулився. Та ось він помалу перестав погойдуватись, хлопець також замовк, і тепер вони стояли в глибокій, первісній тиші й дивились один на одного.

Час від часу, простуючи тротуаром під пекучим сонцем, крамницю поминали поодинокі перехожі. А старий чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець - розпашілий, старий - з таким виразом обличчя, ніби щойно зробив якесь відкриття.

- Слухай, хлопче, - нарешті озвався він. - Чи не хотів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій крамниці?

- Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще не надумав, ким мені стати.

- Станеш ким захочеш, синку, - сказав старий, - неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить.

Легкою ходою він перейшов до стіни, де було не менш як з десять тисяч коробок із взуттям, і повернувся з туфлями для хлопця, а тоді взявся писати на аркушику паперу якийсь список. Тим часом Дуглас узув і зашнурував туфлі й тепер стояв чекаючи.

Старий подав йому список.

- Ось тобі десяток доручень, які ти маєш виконати до вечора. Зробиш усе - і ми з тобою квити, і ти мені більш не слуга.

- Дякую, містере Сендерсон! - І Дуглас порвався бігти.

- Стривай! - гукнув старий.

Дуглас спинився і обернувся до нього.

Містер Сендерсон перехилився через прилавок.

- Ну, як вони на нозі?

Хлопець подивився на свої ноги, які були вже ген на річці, серед пшеничних ланів, на вітрі, що чимдуж ніс його геть з міста. Тоді звів погляд на старого - очі його палали, губи ворушились, але з них не злетіло ані звуку.

- Антилопи? - запитав старий, переводячи погляд з обличчя хлопця на туфлі. - Газелі?

Дуглас подумав, повагався, тоді швидко кивнув головою. І майже в ту ж таки мить зник. Щось прошепотів, рвучко повернувся - і наче й не було його. І за дверима ані знаку. Тільки ледь чувся, завмираючи в тропічній спекоті, шурхіт підошов.

Містер Сендерсон стояв у залитих сліпучим сонцем дверях і дослухався. Він пам’ятав цей шурхіт від давніх-давен, ще відтоді, як його самого захоплювали хлоп’ячі мрії. Під ясним небом вистрибом неслися прегарні створіння й зникали в чагарях під деревами, усе віддаляючись і лишаючи по собі тільки легку луну.

- Антилопи... - мовив містер Сендерсон. - Газелі...

Він нахилився й підняв з підлоги покинуті хлопцем зимові черевики, важкі від уже забутих дощів і давно розталого снігу. Потім, легко, м’яко і неквапливо ступаючи, вийшов із сліпучого осоння й знов опинився у світі цивілізації...

♦

Дуглас дістав п’ятицентовий записник у жовтій обкладинці. Дістав жовтий олівець “Тайкондерога”. Розгорнув записник. Лизнув олівця.

- Слухай, Томе, - сказав він. - Ти зі своїми підрахунками та записами напровадив мене на одну думку. Тепер і я так робитиму - вестиму облік різних подій. Ось чи думав ти, приміром, що ми кожного літа знов і знов робимо те саме, що робили й торік, і позаторік?

- Це ти про що, Дуг?

- А про те, що ми кожного літа робимо кульбабове вино, купуємо нові тенісні туфлі, пускаємо перший фейєрверк, робимо лимонад, витягаємо з ніг скабки, збираємо лісові ягоди. Щороку те саме й так само, ніякої переміни, ніякої різниці. Але ж це тільки одна половина літа, Томе.

- А друга?

- Друга - це те, що ми робимо вперше у житті. - Як от їмо маслини?

- Ні, я про важливіші речі. Ось, приміром, якби раптом виявилося, що дідусь чи тато знають не все на світі.

- Та ти що! Вони ж знають геть усе, що тільки можна знати!

- Не сперечайся, Томе. Я вже записав це у свої “Відкриття і одкровення”. Вони знають не все. Але це не такий уже й гріх. І це я теж відкрив.

- А які ще дурниці ти там записав?

- Що я живий.

- Ха, оце відкриття! Та всі ж знають...

- Те, що я думаю про це, усвідомлюю це, - ось у чому відкриття. Отак живеш собі, щось робиш - і сам того не помічаєш. А потім раптом бачиш: ага, я живу, я роблю те й те, - і це справді уперше в житті. Ось я й поділю у своєму записнику літо на дві половини. Спочатку в мене йдуть “Звичайні справи і події”. Вперше Цього року пив шипучку. Вперше пробіг босий по траві. Вперше мало не потонув у озері. Вперше їв кавун. Убив першого москіта. Вперше збирав кульбаби. Усе це ми робимо з року в рік і ніколи про таке не думаємо.