Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

А отут, у другій половині, будуть “Відкриття і одкровення”. Чи, може, краще “і осяяння” - теж гарне слово, -чи “усвідомлення”, га?.. А загалом так: коли робиш щось уже відоме й звичне - ну, розливаєш у пляшки кульбабове вино абощо, - то це йде у “Звичайні справи і події”. Та коли потім про це думаєш, то свої думки, дурні вони там чи ні, записуєш у “Відкриття і одкровення”. Ось що я записав про кульбабове вино: “Кожна його пляшка - це закоркована й збережена про запас частка літа дев’ятсот двадцять восьмого року”. Ну як воно тобі, Томе?

- Та я вже давно за тобою не встигаю.

- То я прочитаю тобі ще. Отут, у “Звичайних справах і подіях”, у мене записано: “Вранці двадцять четвертого червня уперше цього літа посперечався з татом, і мені добре перепало”. А у “Відкриттях і одкровеннях” я написав про це так: “Дорослі й діти не можуть жити , мирно тому, що це два різні народи. Вони не такі, як ми. Ми не такі, як вони. Справді, різні народи - “і ніколи цим двом не зійтись”[30]. Зарубай це собі на носі, Томе!

- А таки правда, Дуг, твоя правда! Так воно і є. Оце ж тому ми й не миримо з мамою і татом. Завжди все негаразд, з ранку до вечора. Ну й голова ж у тебе, хлопче!

- Отож тепер, як побачиш за ці три місяці щось таке, що вже робилось і робиться знов, скажи мені. І що ти про це думаєш, теж скажи. А на День праці[31] ми прочитаємо все, що набереться за літо, і побачимо, як воно вийшло.

- А я хоч зараз можу тобі щось сказати, Дуг. Бери олівця... Так от, на світі п’ять мільярдів дерев. Про це я вичитав у книжці. І під кожним деревом лежить тінь, правда ж? Виходить, звідки береться ніч? А ось я тобі скажу. Ніч - це і є вся ота тінь, що розповзається з-під п’яти мільярдів дерев! Поміркуй сам! Можна сказати, тінь затемнює повітря, неначе бруд воду. Отож якби придумати такий спосіб, щоб затримати її під тими п’ятьма мільярдами дерев, то не було б і ночі, і нам не доводилося б лягати спати! Оце ж воно і є, Дуг, - щось відоме, звичайне, і щось нове.

- Справді, тут є і відоме, і нове. - Дуглас лизнув свій жовтий олівець “Тайкондерога”, який страшенно подобався йому оцією своєю назвою. - Ану, повтори те, що ти сказав.

- На світі п’ять мільярдів дерев, і під кожним лежить тінь...

♦

Атож, літо складалось із звичних обрядів, і кожен обряд мав свій час і своє місце. Час і місце робити лимонад, або чай з льодом, або кульбабове вино, купувати літнє взуття чи бігати босоніж; і, нарешті, невдовзі по всьому тому наставав час урочисто чіпляти на веранді гойдалку.

Третього літнього дня, десь надвечір, дідусь виходив на веранду й наче знічев’я починав роздивлятися два порожні кільця під стелею. Тоді повагом підходив до балюстради, заставленої вазонами з геранню, мов капітан Ахаз[32], що оглядає пильним оком ясний погідний день і ясне небо, слинив палець, щоб перевірити, чи немає вітру, й скидав піджак - чи не холодно буде цієї призахідної години в самій сорочці. Потім поважно кивав головою, відповідаючи на вітання інших капітанів, що також повиходили власними персонами на свої заквітчані веранди подивитися на тихе: лагідне надвечір’я, полишивши своїх дружин цвірінькати чи сердито дзявкати на манір болонок за темними протимоскітними сітками в розчинених дверях.

- Гаразд, Дугласе, будемо чіпляти. Вони відшукували в гаражі й переносили на веранду запорошене сидіння на ланцюгах, яке могло б правити й за парадне сідло для слона і на якому так добре було розкошувати тихими літніми вечорами, і дідусь чіпляв його на кільця під стелею.

Дуглас, як легший вагою, сідав на гойдалку перший. А вже потім і опасистий дідусь обережно вмощувався поруч нього. І вони, мовчки всміхаючись і киваючи один До одного, помалу погойдувалися вперед-назад, вперед-назад.

Хвилин через десять на веранді з’являлася бабуся з відром води та щітками й бралася мести, мити і шарувати підлогу. Потім з кімнат виносили стільці та плетені й полотняні крісельця, щоб усім вистачило.

- Люблю посидіти на веранді раннього літа, - казав дідусь, - поки москіти ще не заїдають...

Десь годині о сьомій, ставши під розчиненим вікном першого-ліпшого будинку, можна було почути, як у їдальні відсувають стільці від столів, а потім хтось починає бренькати на старому, з пожовклими клавішами піаніно. В кухнях черкали сірники, булькотіла в мийницях гаряча вода, і перші вимиті тарілки з брязкотом ставали сушитися на дротяні полички. Звідкись долинали приглушені відстанню звуки грамофона. А ще за годину на оповитих присмерком вулицях під величезними дубами й в’язами одна по одній оживали затінені веранди будинків, і на них, мов фігурки, що показують ту чи ту погоду в годиннику з барометром, з’являлися люди.