Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання цієї косарки - то для мене найчарівніший звук у світі, найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею, так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.

Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.

- Ну, я йду до яру.

- Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер, - сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки. - Оце таке вам моє пророцтво!

Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра[35], а тоді заснув і міцно спав до третьої. Коли він прокинувся, у вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння. Він лежав у ліжку і раптом стрепенувся, почувши той самий знайомий, незабутній звук.

- Отакої! - мовив він сам до себе. - Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!

Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.

- Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що - голову напекло? Ви ж косите по кошеному!

Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.

- Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.

Дідусь ще хвилин п’ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою - на північ, на схід, на південь, на захід, - і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.

♦

У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: “Почни з мене!” Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.

“Яка вона має бути, та Машина щастя? - запитував себе Лео. - Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..”

- Одначе я знаю напевне, - мовив він уголос. - Вона має бути яскрава!

Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.

- Ліно! - Він зазирнув у словник. - Чи ти “вдоволена, потішена, рада, весела”? Чи тобі “щастить, таланить, фортунить”? Чи все, по-твоєму, йде “гаразд, як слід, добре, чудово”?

Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.

- Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.

- Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить сказати лише “так” чи “ні”. То ти не вдоволена, не потішена, не рада?

- Вдоволені бувають корови, потішені - малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа, - відказала дружина. - А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю...

Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.

- Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.

- Та я й не нарікаю! - вигукнула вона. - Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: “Ану, висунь язика!” Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б’єтвся і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується - а як це, а як те, як п’яте та як десяте? - в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з’ясувати, як там рухаються м’язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..

Ліна Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула повітря.

- Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!

Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні попливла хмара диму.

- Оце тобі щастя! - скрушно вигукнула вона. - Вперше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять років маємо до обіду не хліб, а вугіль!

Коли дим розвіявся, Лео Ауфмена в кухні вже не було.

Погрозливо брязкав метал, стинались у двобої людина і натхнення, летіли на всі боки шматки заліза й дерева, молоток, цвяхи, рейсшина, викрутка - і так чимало днів підряд. Часом Лео Ауфмен зневірявся в собі, і тоді йшов блукати по вулицях, знервований, насторожений, рвучко обертаючись на ледь чутний сміх поодаль, прислухаючись до веселого гомону дітлахів і намагаючись вловити, що викликає в них усмішки. А вечорами приставав до гурту на сусідських верандах, сидів і слухав, як старі люди повагом ведуть мову про життя, і тільки-но десь виникали веселощі, він ураз оживав, наче генерал, який на власні очі пересвідчився, що темні ворожі сили розгромлено й що його стратегія виправдала себе. Дорогою додому Лео почував себе переможцем, аж поки знов опинявся у своєму гаражі віч-на-віч з мертвими інструментами й бездушним деревом. Тоді на його радісне обличчя миттю набігала чорна тінь безнадії, і, щоб притлумити почуття поразки, він заходжувався люто бити й ламати готові деталі своєї машини, ніби все лихо й справді було в них. Та зрештою машина все-таки почала набирати форми, і через десять днів та ночей, геть змучений, занурений у себе, змарнілий від недоїдання, насилу переставляючи ноги й маючи такий вигляд, неначе в нього вдарила блискавка, Лео Ауфмен поплентав у дім.