Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Отже, Сол приходив сюди вночі, подумав він.

Але навіщо? Хіба він нещасливий і потребує допомоги машини? Ні, він щасливий - просто хоче зберегти щастя назавжди. Чи можна ганити хлопця за те, що він розважливий, задоволений своїм життям і прагне жити так і далі? Звісно, що ні! І все ж таки...

Раптом нагорі із Солового вікна вихопилося щось біле. Серце в Лео Ауфмена мало не вискочило з грудей. Та він одразу збагнув, що то просто винесло вітром віконну завіску. А йому здалося, ніби з кімнати вилетіло щось живе, тріпотливе, і то цілком могла бути хлоп’яча душа. І Лео Ауфмен аж зметнув угору руки, так наче хотів перехопити її і заштовхнути назад у сонний будинок.

Тремтячи від ознобу, він повернувся до Солової кімнати, втягнув усередину колихливу завіску й міцно зачинив вікно, так щоб легка біла тканина більш не змогла вихопитися надвір. Тоді сів на край ліжка й поклав руку на синове плече.

- “Повість про двоє міст”? Моя... “Крамниця старожитностей”? Ха, це Лео Ауфмена, а то чия ж!.. “Великі сподівання”? Колись були мої, але тепер хай “Великі сповідання” залишаються йому!..

- Що це означає? - спитав Лео Ауфмен, заходячи до кімнати.

- Це означає, - відказала його дружина, - розподіл спільного майна. Коли син з батькової ласки лякається вночі до істерики, то саме час ділити все пополам. Геть з дороги, “Холодний дім” і “Крамниця старожитностей”! В усіх цих книжках немає такого божевільного мудра-геля, як Лео Ауфмен!

- Ти хочеш піти від мене, навіть не звідавши, що воно за Машина щастя! -заволав Лео Ауфмен. - А ти спробуй, то враз розпакуєш речі й залишишся!

- “Том Свіфт і його електричний нищитель” - а це чиє? - спитала Ліна. - Ну, тут нема чого й гадати.

І, зневажливо фиркнувши, тицьнула “Тома Свіфта” Лео Ауфменові.

На кінець дня всі книжки, посуд, одежу, білизну було поділено: одне сюди - одне туди, чотири сюди - чотири туди, десять сюди - десять туди. Ліна Ауфмен, геть заморочена тими підрахунками, мусила сісти перепочити.

- Ну гаразд, Лео, - засапано мовила вона. - Поки я ще тут, доведи мені, що це не ти наганяєш уночі кошмари на невинних дітей.

Лео Ауфмен мовчки повів дружину в сутінки. Вона стала перед великим, вісім футів заввишки, оранжевим ящиком.

- Оце таке щастя? - спитала вона. - То яку ж кнопку я маю натиснути, щоб відчути себе вдоволеною, радою і сповненою вдячності?

Тим часом коло них уже зібралися всі діти.

- Мамо, - сказав Сол, - не треба!

- Мені потрібно знати, на що я нападаюся, Соле. Вона залізла в машину, сіла і, хитаючи головою, подивилася звідти на чоловіка.

- Це важливо не так для мене, як для тебе, психований крикуне.

- Зроби ласку, - сказав Лео. - Ось ти сама побачиш! - Він зачинив дверці машини. - Натисни кнопку! - гукнув до вже невидимої дружини.

Усередині клацнуло. Машина легенько здригнулася, наче великий собака вві сні.

- Тату!.. - занепокоєно мовив Сол.

- Ти слухай! - звелів Лео Ауфмен.

Спершу не чути було нічого, тільки злегка дрижала машина від потаємного руху схованих усередині зубчиків і коліщат.

- Мамі там не погано? - спитала Ноемі.

- Ні-ні, їй дуже добре! Ось зараз... Ось воно! З машини почувся голос Ліни Ауфмен:

- Ой!.. - А тоді знову, вражено: - Ого!.. Ви тільки гляньте! - вигукнула схована всередині машини Ліна. - Це ж Париж!.. А це Лондон!.. А тепер Рим!.. Піраміди! Сфінкс!..

- Сфінкс! Ви чуєте, діти? - прошепотів Лео Ауфмен і засміявся.

- Запахло парфумами! - здивовано вигукнула Ліна. Невидимий грамофон заграв вальс “Голубий Дунай”.

- Музика! Я танцюю!

- То їй тільки здається, ніби вона танцює, - повідо-. мив присутніх Лео Ауфмен.

- Просто чудо! - сказала його невидима дружина. Обличчя Лео Ауфмена засяяло.

- Оце дружина- все розуміє!

Та раптом Ліна Ауфмен заплакала в Машині щастя.

Усмішка на устах винахідника миттю згасла.

- Вона плаче, - сказала Ноемі.

- Не може бути!

- Плаче, - сказав Сол.

- Та ні, не може бути, щоб вона плакала! - Здивовано кліпаючи очима, Лео Ауфмен притулив вухо до машини. - А проте... таки плаче... як мала дитина...

Йому лишилося тільки відчинити дверці.

- Зажди. - Його дружина сиділа в машині, і по її щоках текли сльози. - Дай мені доплакати. І вона поплакала ще трохи. Приголомшений Лео Ауфмен вимкнув машину.

- Ой, ця машина - найсумніше місце в світі! - тужливо промовила Ліна. - Як мені тяжко на душі, просто жах! - Вона вилізла крізь дверцята. - Спершу там був Париж...

- А що ж негаразд із Парижем?

- Я ніколи в житті ,і не мріяла побувати в Парижі. А тепер ти змусив мене думати про нього. Париж! Раптом мені так захотілося туди, а я ж знала, що все те не насправді!

- У машині майже так само гарно.

- Ні. Я сиділа там і все розуміла. Це тільки облуда, думала я.

- Ну не плач, матінко.

Ліна подивилася на нього великими чорними очима, в яких блищали сльози.

- Ти змусив мене танцювати. А ми ж не танцювали вже двадцять років.

- Завтра ввечері поведу тебе на танці.

- Ні, ні! Це нічого не важить, не повинно важити. Але твоя машина твердить: це важливо! І я несамохіть вірю їй. Ти не турбуйся, Лео, ось я ще трохи поплачу, і все це минеться.

- А що ж іще негаразд?