Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

І там, у теплих озерцях світла від лампочок, побачили те, що хотів показати Лео Ауфмен. За невеликим столиком Сол і Маршалл грали в шахи. У їдальні Ребекка розставляла на столі посуд до вечері. Ноемі вирізувала з кольорового паперу лялькову одіж. Рут малювала акварельними фарбами, Джозеф грався електричною залізницею. За відчиненими дверима кухні Ліна Ауфмен витягала з гарячої печі сковороду зі смажениною. Всі руки, всі голови, всі роти так чи так щось робили. За склом чути було голоси. Хтось дзвінко виспівував пісню. Долинав дух свіжоспеченого хліба, і було зрозуміло, що то справжній хліб і його скоро маститимуть справжнім маслом. Там було все, і все те було при ділі.

Дідусь, Дуглас і Том обернулись і поглянули на Лео Ауфмена, а той зосереджено дивився у вікно, і на обличчя йому падали рожеві відсвіти від лампи.

- Атож, - мовив він пошепки. - Оце вона і є. - Він і далі спостерігав, як рухаються, зчеплюються, на мить зупиняються і знов невтомно крутяться всі коліщатка його господи, і на обличчі його відбивався то легкий смуток, то миттєва втіха, а потім - спокійна вдоволеність. - Машина щастя, - сказав він. - Справжня Машина щастя.

А в наступну мить його вже не було на веранді. Дідусь, Дуглас і Том побачили, як він узявся до діла в домі: там щось трохи підправить чи підкрутить, там розгладить якийсь рубчик, - заклопотана частка всього того живого, дивовижного, неймовірно тонкого, незмінно загадкового й вічно невпинного механізму.

А потім, усе ще всміхаючись, вони спустилися східцями з веранди у прохолодну літню ніч.

♦

Двічі на різ з дому виносили великі, важко провислі килими й розстеляли їх на лужку, де вони були зовсім недоречні, мов якісь безлюдні острівці. Потім надвір виходили бабуся й мати, несучи щось подібне до спинок гарних, плетених з грубого дроту крісел у павільйоні з газованою водою в центрі містечка. Кожному давали таке дротяне знаряддя, і всі вони - Дуглас, Том, бабуся, прабабуся й мати - ставали колом над запрошеними візерунками давньої Вірменії, наче гурт відьом і домовиків. Потім, за знаком прабабусі - тільки-но вона моргне чи підібгає губи, - здіймали ті свої ціпи, і їх дротяне плетиво з гучним ляскотом падало на килим, а потім знов і знов.

- Так його! Отак! - примовляла прабабуся. - Бийте, хлопці, бийте і блішок, і вошок!

- Ну ти й скажеш! - докоряла їй бабуся.

Усі сміялися. Навколо них клубочилася курява, і від сміху вони закашлювались.

Хмари ворси, бризки піску, золотисті крихти люлькового тютюну злітали догори й тріпотіли у повітрі, сколошкуваному все новими й новими ударами. Спиняючись звести дух, хлопці бачили сліди своїх черевиків і черевиків дорослих, що тисячі разів відбилися на килимі від ворси до основи, а тепер помалу зникали з очей, неначе змиті хвилями ударів, що раз у раз набігали на візерунчасті береги.

- Отут твій чоловік розлив тоді каву! - І бабуся чимдуж молоснула по килиму.

- А ось сюди ти вивернула вершки! - І прабабуся вибила з килима ще більший стовп куряви.

- А тут он як вичовгано, погляньте! Ой, хлопці, хлопці!

- Прабабусю, а осьде чорнило з твоєї ручки!

- Дурниці! В мене фіолетове чорнило, а тут звичайне синє.

Лясь!

- А гляньте, яку стежку протоптали з передпокою до кухні. Туди, де пахне їжею. Отак і левів тягне до водопою. Треба буде покласти його іншим боком до дверей.

- Краще не пускати нікого до кухні.

- Або хай роззуваються за дверима.

Лясь! Лясь!

Та ось килими розвішано на мотузках, щоб вибити начисто. Том став і задивився на химерні візерунки - вигадливі завитки й петлі, квіти, таємничі фігури, звивисті розводи.

- Томе, ти чого став? Ану, хлопче, до діла!

- Цікаво подивитися на всякі такі речі. Дуглас недовірливо поглянув на килим.

- І що ж ти там бачиш?

- Усеньке наше місто, людей, будинки... а осьде й наш! - Лясь! - І наша вулиця. - Лясь! - А оте чорне - то яр. - Лясь! - А онде й школа. - Лясь! - А оця кумедна фігура - це ти, Дуг! - Лясь! - Он і прабабуся, бабуся, мама... - Лясь! - Скільки вже років цьому килиму?.

- П’ятнадцять.

- І п’ятнадцять років усі топчуться по ньому. І я бачу кожей слід від черевиків! - вигукнув Том.

- Ну й мастак ти, хлопче, язиком молоти! - зауважила прабабуся.

- На ньому видно все, що діялося в цьому домі за стільки років. - Лясь! - Усе те, звісно, минуло, але я можу побачити й майбутнє. Ось тільки примружу очі, добре придивлюся до цих візерунків - отак - і побачу, де ми завтра будемо гуляти й бігати.

Дуглас перестав орудувати вибивачкою.

- А щось іще ти там бачиш?

- Хіба що нитки, - докинула прабабуся. - Майже все витерлося до основи. Видно навіть, як його виткано.

- Атож! - загадково мовив Том. - Нитки сюди, нитки туди. Я все бачу. Лихих чортів. Запеклих грішників. То погану погоду, то гарну. Прогулянки за місто. Святкові столи. Суничне морозиво. - Він поважно тицяв вибивачкою в різні місця на килимі.

- Тебе послухати, то в мене тут справжній пансіон, - сказала бабуся, розпашіла й засапана від роботи.