Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.

- Я носила його в косах, коли мені було дев’ять років, - сказала вона.

Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:

- Гарненька штучка!

- Ану, покажи! - вигукнула Еліс.

- А оце маленький персник, який я носила у вісім років, - провадила місіс Бентлі. - Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.

- Ой, дайте глянути!

Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.

- Та він же якраз на мене! - вигукнула вона.

- А гребінець підходить мені! - вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.

- А оцими камінцями я колись гралася.

Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір’ям.

- І ще ось! - Вона переможно відкрила свою козирну карту - фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.

- Що це за дівчинка? - спитала Джейн.

- Це я!

Дівчатка прикипіли очима до фотографії.

- Та вона ж зовсім на вас не схожа, - відрубала Джейн. - Таку картку може дістати хто захоче.

Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.

- А ще якісь фотографії у вас є? - запитала Еліс. - Де вам більше років? Ну, на одній там п’ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п’ятдесят - є такі?

Дівчатка в’їдливо зихихотіли.

- Я зовсім не повинна нічого вам показувати, - відповіла місіс Бентлі.

- А ми не повинні вам вірити, - сказала Джейн.

- Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!

- То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.

- І одружена я була!

- А де ж містер Бентлі?

- Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.

- Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?

- Я маю шлюбне свідоцтво.

- Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді, - і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала, - якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!

- Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.

- А, он воно як! - Джейн підморгнула Еліс і Томові. - Ніхто не бачив!

- Та ти послухай! - Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку. - Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: “Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками”. Постривайте, станете й ви такі, як я!

- Ні, не будемо ми такі! - вигукнули дівчатка. - Правда ж, не будемо? - запитували вони одна одну.

- Поживете - побачите! - сказала місіс Бентлі.

А сама собі подумала: “О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі”.

- А твоя мама? - мовила вона до Джейн. - Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?

- Ні, - відказала Джейн. - Вона завжди однакова.

І то була правда. Коли живеш разом з людиною день у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від’їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; “Елен Бентлі, та невже це ти?”

- Мабуть, ми вже підемо додому, - сказала Джейн. - Дякую за персника. Він якраз на мене.

- Дякую за гребінця. Він справді гарненький.

- Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.

- Стривайте! - гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз. - Я не дозволяю! Це мої речі!

- Не треба! - сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками. - Віддайте!

- Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла... Дякуємо! - крикнула Еліс, обернувшись назад.

І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.

- Пробачте, - сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.

“Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію, - думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання. - І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя”.

Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам’яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір’ї і промовила вголос:

- А чи справді все воно моє?