Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Дайте подумати, зараз...—Голос полковника став невиразний, мовби полинув ген над водами тихого озера. - Зараз пригадаю...

Хлопці чекали.

Полковник Фрійлі заплющив очі.

- Перше жовтня дев’ятсот десятого року, гарний і тихий прохолодний вечір, театр вар’єте в Бостоні... Атож, оце воно. Повно людей, усі чекають. Оркестр, сурми, завіса! Чін Лінсу, великий східний маг і чародій! Онде він на сцені. А ось і я, посередині першого ряду. “Трюк з кулею! - оголошує він. - Запрошую охочих!” Чоловік поруч зі мною піднімається на сцену. “Огляньте рушницю! - каже Чін. - Позначте кулю!.. А тепер стріляйте з цієї рушниці позначеною кулею, поціляючи мені в обличчя, а я, - каже, - стоятиму на тому кінці сцени й зловлю кулю зубами!”

Полковник Фрійлі важко звів дух і замовк.

Дуглас прикипів до нього очима, вражений і зачудований. Джон і Чарлі теж забули про все на світі.

Аж ось старий заговорив знову, сидячи нерухомо, мов скам’янілий, і тільки губи його ворушилися.

- “Готуйсь, цілься, плі!” - гукає Чін Лінсу. Бабах! - гримить постріл. Бабах! Чін Лінсу зойкає, заточується і падає, обличчя його залляте кров’ю. У залі ґвалт. Усі схоплюються з місць. Щось там негаразд із рушницею. “Він мертвий”, - каже хтось. І справді, він мертвий. Жах, просто жах... ніколи цього не забуду... Обличчя його, мов кривава маска, завіса падає, жінки плачуть... Тисяча дев’ятсот десятий рік... Бостон... Театр вар’єте... Бідолаха... бідолаха... Полковник Фрійлі поволі розплющив очі.

- Ох ти ж! - озвався Чарлі. - Чудова історія, полковнику. А тепер, може, про Індіанця Білла?

- Про Індіанця Білла?

- Про те, як ви були з ним у прерії, давно-давно, у тисяча вісімсот сімдесят п’ятому році.

- Індіанець Білл... - Полковник занурився у темряву минулого. - Вісімсот сімдесят п’ятий рік... Атож, я й Індіанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. “Цс-с! - каже мені Індіанець Білл. - Слухай”. А прерія - наче величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше. А над1 усією прерією, скільки сягає око, - величезна й лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла над самою землею, миль п’ятдесят завширшки, миль п’ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на дюйм від землі. “О боже! - волаю я на тому своєму узгірку. - О боже!” Земля гупає, мов знавісніле серце, атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушуся, ось-ось розсиплюся на кістки. Земля двигтить: торох! торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каже - громовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як перекочувалась узгірками й видолинками, і як усе довкола вкрила та руда хмара, так що нічого іншого й видно не було! “Онде вони!” - вигукнув Індіанець Білл. А хмара та була суцільна курява! Не пара, не дощ, ні - курява, зметена з усієї прерії, з пересохлої порохнявої трави, і була вона як найдрібніше борошно, як квітковий пилок, і аж яскріла проти сонця, бо на той час і сонце прозирнуло в небі. І тоді я знов як закричу! Чому? А тому, що серед тієї пекельної куряви раптом наче завіса відхилилась, і тут я побачив їх, богом присягаюся! Побачив велике військо прадавньої прерії - бізонів і буйволів!..

Полковник надовго змовк, потім озвався знову.

- Голови - наче кулаки велета негра, тулуби - наче паровози! Двадцять, п’ятдесят, двісті тисяч величезних чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж, з палючими, як жар, очима, здіймаючи снопи вогненних іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі!..

Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив, і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали... “Стріляй! - гукає мені Індіанець Білл. - Стріляй!” Я зводжу курок і прицілююсь. “Стріляй же!” - кричить він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь, як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча, довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлопці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи фатальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум’ятті. І курява таки осіла, хлопці. її руда хмара вкрила весь той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю й бурю. Я почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив мене по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю. Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись, як сам час поминає мене на величезних колісницях під покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає у вічність.