Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- І ви завжди мешкали тут, у цьому-от будинку?

- Завжди.

- І ніколи не були гарненькою?

- Ніколи.

- Ніколи - ні мільйон, ні мільярд років тому?

У задушній тиші літнього надвечір’я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.

- Ніколи, - відказувала місіс Бентлі, - ні мільйон, ні мільярд років тому.

♦

- Ти наготував свого записника, Дуг?

- Авжеж. - І Дуглас лизнув олівця.

- Що там у тебе вже записано?

- Усі звичайні справи і події.

- А, Четверте липня і все таке... Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?

- Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.

- То ще не справжнє літо.

- Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі - двадцять п’ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, нумо - раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове “вперше”, якусь чудасію про канікули - як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?

- Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!

- Я думаю.

- Ну й що?

- Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.

- Не в тому річ. Просто їх немає, - сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою. - Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає... А записати я хочу ось що... - Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.

Дуглас записав.

Обидва прочитали записане.

- Щоб я пропав! - вигукнув Дуглас. - Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.

- Але це трохи сумно, - тихо мовив Том. - А ми нічим не можемо їм зарадити.

♦

- Схоже на те, що в місті повно машин, - сказав Дуглас біжачи. - У містера Ауфмена - Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти - Зелена машина. А в тебе, Чар-лі, що?

- Машина часу! - засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього. - Слово честі, три слова честі!

- Возить у минуле і майбутнє? - спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.

- Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.

Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.

- Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.

Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу.

- Гаразд, Дугласе, - сказав Чарлі. - Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!

Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.

Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.

- Полковнику Фрійлі! Ані звуку.

- Він погано чує, - прошепотів Чарлі. - Але казав мені, щоб я просто заходив і гукав. Полковнику!

У відповідь лише звідкись ізгори посипалася курява, кружляючи в повітрі навколо кручених сходів. Потім з підводної печери в кінці передпокою долинув якийсь шерех.

Хлопці обережно пройшли через передпокій і заглянули до кімнати, де було всього два предмети вмеблювання - старий чоловік і крісло. Ті предмети були дуже схожі на вигляд: обидва такі худі, що одразу впадало в око, як і з чого вони стулені, де в них суглоби, а де м’язи й сухожилки. Решту кімнати становила груба дощана підлога, голі стіни й нерухоме німотне повітря.

- Він наче мертвий, - прошепотів Дуглас.

- Ні, то він обмірковує, куди б йому ще помандрувати, - тихо, але гордо пояснив Чарлі. - Полковнику!

Один з темних предметів поворухнувся - то й був полковник. Він покліпав очима, видивляючись до дверей, і на його обличчі розпливалася широчезна беззуба усмішка.

- Чарлі!

- Полковнику, а це Дуглас і Джон, вони теж прийшли, щоб...

- Заходьте, хлопці. Сідайте, сідайте. Хлопці ніяково вмостилися на підлозі.

- А чому нема... - почав був Дуглас.

Чарлі миттю штурхонув його ліктем під ребра.

- Нема чого? - запитав полковник Фрійлі.

- Він має на думці, що нема сенсу говорити нам самим. - Чарлі нишком зробив промовисту гримасу Дугласові, тоді всміхнувся до старого. - Нам же нічого сказати. Розкажіть щось ви, полковнику.

- Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають нагоди побазікати. їх лише попрохай - то як почнуть торохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з місця та й поповз нагору.

- Чін Лінсу, - наче ненароком кинув Чарлі.

- Що? - спитав полковник.

- Бостон, - підказав Чарлі. - Тисяча дев’ятсот десятий рік.

- Бостон, тисяча дев’ятсот десятий... - Полковник нахмурив брови. - А, Чін Лінсу, ну звісно!

- Саме так, полковнику.