Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три порції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого снігу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли її від сивої голови до черевиків на ґудзиках.

- А ви не хочете відкусити? - спитав хлопчик.

- Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так холодна. Не розтану і в найспекотніший день, - засміялася місіс Бентлі.

Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.

- Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.

- Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.

Дітлахи вражено витріщилися на неї

- Ви не вірите, що мене звали Елен? -спитала стара.

- Я й не знав, що в бабусь бувають імена, - кліпаючи очима, відказав Том.

Місіс Бентлі сухо засміялася.

- Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім’я, - докинула Джейн.

- Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки “місіс”. Ніхто з молодих не скаже на неї “Елен”. Це здається надто легковажним.

- А скільки вам років? - спитала Еліс.

- О, я ще пам’ятаю птеродактилів, - усміхнулася місіс Бентлі.

- Та ні, насправді, скільки?

- Сімдесят два.

Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.

- Багато, - мовив Том.

- А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам, - сказала стара.

- Скільки нам?

- Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.

Дітлахи мовчали.

- Що це з вами?

- Нічого. - Джейн підвелася.

- Гадаю, вам нема куди поспішати. Ви ж іще й морозиво не доїли... Чи щось не гаразд?

- Моя мама каже, що говорити неправду негарно, - промовила Джейн.

- Звісно, що негарно. Це дуже погано, - погодилася місіс Бентлі.

- І слухати, коли говорять неправду.

- А хіба хтось сказав тобі неправду, Джейн? Джейн подивилася на неї і збентежено відвела очі.

- Ви сказали.

- Я? - Місіс Бентлі засміялась і приклала суху, кощаву руку до худих грудей. - Що ж я таке сказала?

- Про себе. Ніби ви були малою дівчинкою. Місіс Бентлі застигла на місці.

- Та я ж і справді була такою дівчинкою, як ти, багато років тому.

- Еліс, Томе, ходімо.

- Стривай, - мовила місіс Бентлі. - Ти не віриш мені?

- Не знаю, - відповіла Джейн. - Ні, не вірю.

- Але це просто смішно! Ясно ж як день: усі люди були колись молодими!

- А ви - ні, -не зводячи очей, наче сама до себе, прошепотіла Джейн. її паличка від морозива впала у. ванільну калюжку на підлозі веранди.

- Та певне ж, що мені було й вісім, і дев’ять, і десять років, як і вам усім.

Дівчатка захихотіли, але враз замовкли. Місіс Бентлі блиснула очима.

- Гаразд, не можу ж я цілий ранок марно сперечатися з десятилітками. Годі й казати, що колись і мені було десять років і я була така ж дурненька.

Дівчатка засміялися. Том стояв ні в сих ні в тих.

- Ви жартуєте над нами, - крізь сміх промовила Джейн. - А насправді вам ніколи не було десять років, місіс Бентлі, хіба не так?

- Ану, марш додому! - раптом крикнула стара, якій стало вже несила бачити їхні насмішкуваті очі. - Нема чого тут реготатися.

- І насправді вас не звуть Елен?

- Та певна річ, що мене таки звуть Елен!

- До побачення! - зі сміхом гукнули дівчатка, біжачи через лужок, по озерцях тіні від дерев. За ними поплентався й Том. - Дякуємо за морозиво!

- Колись і я в “класики” грала! - гукнула їм навздогін місіс Бентлі, але вони вже зникли з очей.

Решту дня місіс Бентлі сердито грюкала чайниками й каструлями, з шумом та брязкотом готувала свій нехитрий обід і час від часу підходила до надвірних дверей, сподіваючись застукати тих нахабних бісенят, що напевне шастали десь поблизу й посміювались. Та якби вони й з’явилися на очі, то що б вона їм сказала, і чого їй було взагалі усім цим перейматися?..

- Подумати тільки! - мовила місіс Бентлі до своєї вишуканої чайної чашечки, облямованої трояндовим вінчиком. - Ще ніхто ніколи не сумнівався, що свого часу і я була дівчинкою. Це ж така жахлива дурниця! Я зовсім не журюся тим, що я стара, - справді ні, - але позбавити мене дитинства нікому не дозволю!

І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.

Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.

Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту.

- Що, місіс Бентлі?

- Ідіть-но сюди, на веранду! - звеліла вона.

Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.

- Що, місіс Бентлі?

Вони аж надто натискали на оте “місіс”, так наче то було справжнє ім’я старої, і воно звучало, як басова струна.

- Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.