Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійснили кілька польотів, щоб одразу можна було заселити ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містечко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як ви. а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після 1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони розпочалися кілька століть тому в якійсь глухій частині земної кулі, і про них знала тільки жменька людей, які перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від часу навідувалися на Землю.

- Коли я слухаю вас, ця теорія здається мені майже прийнятною.

- Це цілком природно. А докази матимемо незабаром. Нам залишається знайти людей, і ми про все довідаємося.

Густа зелена трава заглушала їхні кроки. Її щойно скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Незважаючи на свої сумніви, капітан Джон Блек відчував, як його душу обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не доводилося бувати в такому містечку, і дзижчання весняних бджіл видалося йому наймилішою музикою, а оновлена весною природа була наче бальзамом для його душі.

Вони ступили на ґанок. Кроки луною відбились од дощаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу, кришталеву люстру і картину Мексфілда Періша, що висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзвонювали шматочки льоду об стінки глечика для лимонаду. Була спека, і десь на кухні готували холодний ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.

Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.

В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної завіси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки, одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.

- Ви щось хотіли? - запитала вона.

- Вибачте, будь ласка, - невпевнено почав капітан Блек. - Але ми шукаємо... тобто, чи не могли б ви нам допомогти... - Капітан збентежився і замовк.

Жінка зачудовано дивилася на нього своїми темними очима.

- Коли ви хочете що-небудь продати... - почала вона.

- Ні, постривайте! - вигукнув він. - Яке це місто? Жінка зміряла його поглядом.

- Не розумію, про що ви питаєте. Як можна бути в місті і не знати його назви?

Здавалося, у капітана було одне бажання: сісти під гіллястою яблунею в затінку і трохи прийти до тями.

- Ми не місцеві, - нарешті промовив він. - Ми хочемо знати, як утворилося це місто і як ви сюди потрапили.

- А ви що, провадите перепис населеня?

- Ні.

- Всім відомо, що це місто виникло 1868 року, - нетерпляче сказала жінка. - Може, ви граєте в якусь гру?

- Ні, це не гра! - вигукнув капітан. - Ми з Землі.

- Ви хочете сказати: з-під землі? - перепитала, не розуміючи, жінка.

- Ні, ми прибули на кораблі з третьої планети, з Землі. І приземлилися на четвертій планеті, на Марсі...

- Це місто зветься Грін-Блаф, - почала пояснювати жінка, ніби малій дитині. - Воно лежить в штаті Іллінойс на американському континенті, оточеному Атлантичним і Тихим океанами. Наш світ люди називають Землею. А тепер ідіть собі з богом. Бувайте.

І жінка пішла з холу, провівши пальцями по бісерній завісі. Троє мовчки перезирнулися.

- Давайте подивимося, що там за завісою, - запропонував Ластіг.

- Та що ви! Ми ж у приватному домі. О боже, це просто неймовірно!

Вони вийшли на ґанок і сіли на східцях.

- Як ви гадаєте, Гінкстоне, може, ми якимсь чином збилися з дороги і прилетіли назад на Землю?

- Як це могло бути?

- Не знаю. Я сам нічого не знаю. О боже, я скоро збожеволію від різних думок. Наші хронометри безперестану реєстрували пройдену відстань. Ми проминули Місяць і взяли курс на Марс. Ми на Марсі, це безперечно.

- А що, коли ми випадково заблудилися в чотирьох вимірах, у часі й просторі, і приземлилися на Землі тридцять чи сорок років тому?

- Та ну вас, Ластігу!

Ластіг підійшов до дверей, подзвонив і гукнув у прохолодну сутінь кімнат:

- Який зараз рік?

- Тисяча дев’ятсот двадцять шостий, звичайно, - відповіла жінка, сидячи в кріслі-гойдалці й сьорбаючи лимонад.

- Ви чули? - обернувся до своїх супутників Ластіг. - Дев’ятсот двадцять шостий рік! - несамовито вигукнув він. - Ми прибули назад у минуле! Це - Земля!

Троє людей сиділи на східцях, охоплені подивом і жахом. Руки конвульсивне сіпались у них на колінах. Нарешті капітан сказав:

- Чого-чого, а такого я не сподівався. Зараз я відчуваю звичайнісінький страх. Як усе це могло статися? От якби нам сюди Ейнштейна!

- Чи хоч одна людина в місті повірить нам? - озвався Гінкстон. - Може, ми граємося з чимсь небезпечним? Я маю на увазі - з часом. Чи не краще нам знятися одразу й полетіти додому?

- Ні. Спробуймо зайти ще в один дім.

Вони зупинили свій вибір на біленькому котеджі, що стояв під великим дубом через три будинки.