Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Я прагну мислити якомога логічніше, - мовив дорогою капітан, - бо, на мою думку, наші здогади ще далекі від істини. Припустімо, Гінкстоне, що ви маєте рацію і міжпланетну подорож було здійснено багато років тому. І коли земляни прожили на Марсі якийсь час, їх охопила туга за рідною Землею. Спочатку вони заслабли на невроз, а потім і на справжній психоз. Люди стояли перед загрозою масового божевілля. Що б ви робили як психолог, коли б перед вами постала така проблема?

- Гадаю, я доклав би всіх зусиль, щоб Марс поступово став схожий на Землю. Якби була можливість, я б відтворив тут кожну земну рослину, кожну дорогу, кожне озеро і навіть кожен океан. Потім за допомогою якогось масового гіпнозу я переконав би кожного жителя такого міста, що вони живуть на Землі, а не на Марсі.

- Що ж, непогано, Гінкстоне. Мабуть, ми натрапили на правильний слід. Ота жінка лише вважає, що живе на Землі. Це рятує її від божевілля. І вона, і всі інші жителі цього міста стали об’єктом не баченого досі за масштабами гіпнотичного експерименту.

- Саме так, сер! - вигукнув Ластіг.

- Правильно! - сказав Гінкстон.

- Ну от, - зітхнув капітан. - Тепер, коли ми знайшли якесь більш-менш логічне пояснення, стало легше на душі. А то мене аж занудило від цих розмов про час і про те, що ми летіли вперед, а прилетіли назад, і про те, що наша ракета мандрувала в часі. Тепер зовсім інша річ. - Капітан посміхнувся й додав:-Здається, ми завоюємо тут неабияку популярність.

- Ви гадаєте? - кинув Ластіг. - Не забувайте, що ці люди втекли з Землі так, як тікали зі своєї батьківщини перші американські колоністи. Може статися, вони зустрінуть нас без особливого ентузіазму. А може, навіть спробують прогнати або вбити нас.

- Ми добре озброєні. Нічого вони вам не зроблять. Ну, давайте зайдемо ще в оцей будинок.

Але не встигли вони перейти газон, як Ластіг враз застиг на місці, дивлячись кудись удалину.

- Сер... - промовив він.

- Що там таке, Ластігу?

- О сер, що я бачу... - тільки й спромігся сказати Ластіг і заплакав. Пальці у нього конвульсивне стискалися, тремтіли, а на обличчі було здивування, радість і недовіра. Здавалося, він от-от збожеволіє від щастя. Ластіг ще раз подивився на вулицю і раптом побіг. Він спотикався, падав, схоплювався і знову біг, викрикуючи: “Дивіться, дивіться!”

- Не пускайте його! - вигукнув капітан і кинувся навздогін.

Ластіг щосили мчав вулицею. Він звернув у якийсь двір і скочив на ґанок великого будинку з залізним флюгером.

Коли Гінкстон з капітаном, задихаючись од швидкого бігу в розрідженому повітрі, вбігли у двір, Ластіг щосили грюкав у двері, ридаючи й щось вигукуючи.

Двері розчинились, і на порозі стали двоє старих.

- Бабусю! Дідусю! -скрикнув Ластіг.

- Дейвіде! -запищали старі й кинулися йому в обійми. - Дейвіде, о Дейвіде! Скільки років ми не бачилися! Як ти виріс, хлопчику, як змужнів! О Дейвіде, як же ти поживаєш? - говорили вони, ляскаючи його по спині й оглядаючи з усіх боків.

- Бабусю, дідусю! -схлипнув Дейвід Ластіг. - У вас чудовий вигляд, просто чудовий!

Він брав їх за плечі, повертав, цілував, плачучи рясними сльозами, знову одхиляв їх і, моргаючи червоними повіками, вдивлявся в сухеньких старих. У небі сяяло сонце, повівав вітерець, навкруги зеленіла трава, і двері до будинку були широко відчинені.

- Заходь же, хлопчику, заходь. У нас саме свіжий чай з льодом. Нап’єшся досхочу.

- Я тут з друзями, - Ластіг обернувся і, сміючись, несамовито замахав рукою до капітана з Гінкстоном. - Капітане, ідіть сюди.

- Добридень вам, - привітали їх старі. - Просимо до господи. Дейвідові друзі - наші друзі. Чого ви там стоїте?

У вітальні старого будинку панувала прохолода. В кутку поважно цокав високий бронзовий дідівський годинник. На широких канапах лежали м’які подушки, а вздовж стін на полицях стояли книжки й висів пухнастий рожевий килим. Крижаний чай з запітнілих склянок приємно холодив спраглі уста.

- За ваше здоров’я, - сказала бабуся, підносячи склянку до своїх сліпучо-білих зубів.

- Чи давно ви сюди потрапили, бабусю? - запитав Ластіг.

- Відразу після смерті, - різко відказала вона.

- Відразу після чого? - перепитав капітан і поставив склянку.

- Так, так, - кивнув Ластіг. - Вони померли тридцять років тому.

- Ви сидите так, ніби нічого й не трапилося! - загорлав капітан.

- Тихше, не кричіть, - підморгнула йому стара, і очі у неї лукаво засвітилися. - Хто ви такі, щоб вимагати пояснення, чого в світі все буває так, а не інакше? Ось ми тут, перед вами, і цього досить. Що таке життя? Хто ним керує, для чого, чому і де саме? Ніхто цього не знає. Нам відомо лише, що ми живемо знов, і з нас цього досить. - Жінка підійшла до капітана і простягнула свою тонку руку. - Помацайте-но. - Капітан взяв її за зап’ястя. - Правда, живе тіло? - запитала вона.

Капітан ствердно хитнув головою.

- Ну, то навіщо ставити непотрібні запитання? - з тріумфом мовила вона.

- Ми просто ніколи не думали, що побачимо таке на Марсі, - сказав капітан.