Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Година минула серед коштовного каміння, глухих завулків та вітрів з єгипетської пустелі. Світило золоте сонце, плинув своїм річищем каламутний Ніл, а на вершині піраміди стояла молоденька, напрочуд жвава дівчина й, сміючись, кликала його із затінку нагору, на сонце, і він побрався крутим схилом туди, до неї, і ось уже вона простягла йому руку й допомогла здолати останню приступку; а потім вони вдвох зі сміхом трусилися на спині верблюда, наближаючись до кам’яного громаддя сфінкса; а пізно ввечері в тубільному кварталі лунав дзвінкий перестук молоточків по бронзі й сріблу, линула тиха музика якихось струнних інструментів, линула й завмирала десь ген, ген, ген...

Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Луміс закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму місті, в саду, і їм здавалося, ніби вони знайомі вже хтозна-відколи, давні добрі друзі, - а тим часом чай у срібному чайнику зовсім охолов і надвечірнє сонце висушило бісквіти. Білл зітхнув, випростав спину й знову зітхнув.

- Ще ніколи в житті не було мені так хороше.

- Та й мені.

- Я забрав у вас стільки часу. Мав би піти з годину тому.

- Ви ж знаєте, які втішні були для мене ці хвилини, всі до одної. А от вам яка охота марнувати час із недолугою старою?..

Білл знову відхилився в кріслі, примружився й поглянув на неї. Тоді майже зовсім замружив очі, так що між повіками ледь проходило світло. Злегенька нахилив голову в один бік, потім у другий.

- Що це ви робите? - зніяковіло запитала міс Луміс. Нічого не відповівши, він і далі роздивлявся на неї.

- Якщо знайти відповідне положення, - пробурмотів він, - так щоб пристосуватися, обмежити поле зору... - А подумки провадив: “...тоді можна затерти зморшки, відкинути нашарування часу, повернути літа назад...”

І раптом аж стенувся.

- Що з вами? - спитала міс Луміс.

Але все вже минуло. Щоб ухопити те видиво, він розплющив очі. І то була похибка. Він мав і далі сидіти відхилившись і мляво дивитися крізь приплющені повіки, так щоб усе трохи розпливалося.

- І все ж таки, - мовив він, - якусь мить я бачив.

- Що ви бачили?

“Ту лебідоньку, звісно”, - подумав він. І, мабуть, на цю думку ворухнулись і його губи.

Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з безпорадним розпачем побачив, як на них набігають сльози.

- Пробачте мені, - мовив він, - будь ласка, пробачте.

- Та ні, що ви... - Вона й далі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі. - А тепер вам краще піти... Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.

Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.

Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів... Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір’ями вони сиділи й розмовляли - про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.

- Мені завжди було байдуже до всяких пересудів, - сказала якось міс Луміс. - А пересуди вже таки пішли, правда ж?

Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.

- Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев’яносто п’ять років.

- Я можу більш не приходити.

- Та ні, ні! - вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: - Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.

- Певно, що мені байдуже, - підтвердив Білл.

- А тепер, - і міс Луміс відхилилася назад, - пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.

- У Париж, - погодився Білл і злегка кивнув головою.

- Так от, - почала вона, - нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п’ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у нью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, отам - лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя...

І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.

Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.

- А ви знаєте, - сказав Білл Форрестер, - що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?

- Та не може бути!

- І це для мене величезна втіха.

- Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дівчат...

- У вас я знаходжу все те, чого бракує їм, - доброту, розум, дотепність.