Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Він загукав через усю Галерею до її власника, містера Чорні, що сидів на перевернутому дротяному ящику від содової води і саме підніс до рота вже спорожнену на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.

- Гей! Щось негаразд із чаклункою!

Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.

- І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаскопом, і з електричними стільцем “Страть себе за пенс”... - Він грюкнув кулаком по скляному ящику. - Гей, ти тамі Ану, оживай!

Чаклунка сиділа незворушно.

- Кожен місяць дорожче коштує її лагодити, ніж я на ній заробляю. - Містер Чорні витяг із-за ящика дощечку з написом “Несправна” й почепив її просто проти чаклунчиного обличчя. - Та негаразд не тільки з нею. Негаразд і зі мною, і з вами, з цим містом, з країною, з цілим світом! Пропади воно все пропадом! - І насварився кулаком на воскову жінку. - На смітник тебе! Чуєш, на смітник!

Він почовгав геть, важко опустився на свій ящик і помацав монетки в кишені фартуха, так ніби там у нього боліло в животі.

- Та ні, не може бути... не може вона зіпсуватися, - вражено мовив Дуглас.

- Вона ж стара, - заперечив Том. - Дідусь каже, вона стояла тут ще тоді, як він був малий, та й раніше теж. То колись же має вона гигнути...

- Ну прошу тебе, - пошепки звернувся Дуглас до чаклунки, - будь ласка, напиши що-небудь, хай Том побачить! - І нишком засунув у проріз ще одну монетку. - Будь ласка...

Хлопці припали до скла, і від їхнього віддиху воно взялося туманними плямами.

І раптом у глибині ящика зашурхотіло, задзижчало.

Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на хлопців таким поглядом, що вони аж похололи, і водночас її ліва рука несамовито засіпалась над картами, то спиняючись на мить, то знов пориваючись далі. Та ось голова її похилилась, рука завмерла, машину затрусило, права рука почала соватися туди-сюди, шкрябаючи пером по карті, спиняючись і знову шкрябаючи, а перед тим, як остаточно заклякнути, так шалено шарпнулася, що аж забряжчали скляні стінки ящика. Потім з машини вихопився такий звук, наче вона задихнулась, ковзнуло якесь коліщатко, і в підставлені Дугласові долоні вилетіла малесенька ворожильна карта.

- Вона ожила! Вона знову ворожить!

- А що там на карті, Дуг?

- Те саме, що вона написала мені в суботу. Ось слухай...

І Дуглас прочитав:

- Гей-егей, круть-верть!
Тільки дурень кличе смерть!
Чи не краще танцювати,
Ніж в землі сирій лежати?
Чи не краще веселитись,
І крутитись, і вертітись,
І співати “Гей-егей”?
Хай іде все шкереберть!
Гей-егей, круть-верть!

- І оце все? - спитав Том.

- А внизу приписано: “Віщування: довге, веселе життя”.

- Ну, це вже краще! А мені вона поворожить? Дуглас укинув монетку. Чаклунка задвигтіла. В руки хлопцеві впала карта.

- Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гузно, - недбало мовив Том.

Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні аж хекнув і затис у кулаках мідні центи - сорок п’ять в одному й тридцять шість у другому.

Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Дуглас і Том зробили жахливе відкриття. Карта була чиста - жодного напису.

- Не може бути!

- Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта, а втратили ми всього один цент.

- Це ж не просто чиста карта й не просто один цент - ідеться про життя і смерть!

Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.

- У неї кінчилося чорнило.

- У неї ніколи не кінчається чорнило!

Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. “Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають, - то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка...”