Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в’язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуванням крутиться на котушках під голою електричною лампочкою, і за маленьким віконцем розгортається шалена гонитва: втікачі щоразу наражаються чи мало не наражаються то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай, щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають, бо їм призначено знов і знов наражатися на поїзди, автофургони й трамваї і летіти шкереберть з того самого знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійства та картини. Досить лиш забажати - і, підхоплені піщаним вітром, зніматимуться в небо на своєму “Соколику” брати Райти[44], і показуватиме зуби в осяйній усмішці Тедді Рузвельт[45], і будуватиметься й горітиме, горітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторюватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих машин вологі від спітнілих долонь монетки.

Дуглас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліпшу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями, а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші, молитву і не дістати нічого натомість.

А там, у Галереї, можна було потримати в руках блискавку в електричній машині “Чи довго втерпиш?”: розсунеш убоки хромовані рукоятки - і палючий струм гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. Можна було торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на силомірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м’язах, щоб торохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживши на його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершечку спалахнув би справжній фейєрверк.

Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те - матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з якогось уперше відвіданого храму.

Але тепер... Що ж тепер?

Чаклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як видно, скоро сконає в своїй скляній труні. Дуглас знову подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було начхати на всі світи, навіть на свій власний. Настане день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого догляду геть поіржавіє, втікачі з в’язниці навіки застигнуть, чи то не долетівши до води, чи то майже схоплені, чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не піднімуть у повітря овій схожий на повітряного змія літак...

- Томе, - сказав Дуглас, - треба піти посидіти в бібліотеці й добре все це обмізкувати.

Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роздивляючись чисту білу карту.

Вони посиділи в бібліотеці у м’якому світлі ламп під зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на спині кам’яного лева, похмуро гойдаючи ногами.

- Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує вбити.

- Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була жива.

- А поводиться він з нею так, наче вона жива, або колись була жива абощо. Весь час кричить, от їй, мабуть, і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в такий спосіб попереджає нас, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом... або лимонним соком! Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хотіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту, поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В мене є сірники.

- Чого б то їй писати нам, Дуг?

- Тримай карту. Отак!

Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою.

- Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не написано.

- Дивись! - вигукнув Дуглас.

І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова... одне... два... три...

- Горить! - крикнув Том і упустив карту.

- Наступи ногою!

Та поки вони підхопились і стали топтати кам’яну спину старого лева, карта вже догоріла.

- Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!

Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.

- Ні, я бачив. І запам’ятав слова.

Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.

- Пригадуєш, навесні ми бачили комедію “Чарлі-втікач”, то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: “Secours, secours!”[46] - а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово - secours, я своїми очима бачив!

- А чому вона написала по-французькому?

- Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!