Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Знаєш, кілька тижнів тому я збагнув, що я живий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було минулої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти. Раніше я ніколи про це не думав. І раптом мені стало не по собі, так ніби я дізнався, що назавжди закривають Спілку молодих християн чи там нашу школу, - а вона ж не така вже й погана, як ми собі уявляємо, - або що всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви, - і тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно все буде, але чого я справді хочу, то це допомогти мадам Таро. Сховаю її на кілька тижнів чи місяців, а тим часом почитаю в бібліотеці книжки з чорної магії і довідаюсь, як зняти з неї чари й визволити її з цього воску, щоб вона після стількох років знов зажила по-людському. А вона, звісно, буде дуже мені вдячна, отож розкладе свої карти з усіма отими чортами, чашами, мечами й кістками і наворожить мені, яку яму я маю обминати або в який четвер краще не вставати з ліжка, і тоді я житиму вічно чи десь близько того.

- Ти ж і сам у це не віриш.

- Ні, вірю, майже вірю... А тепер пильнуй, ось уже й яр. Ми підемо навпростець через звалище і...

Том нараз зупинився. Його зупинив Дуглас. Хлопці не обертались, проте виразно чули позаду важке тупання ніг, і кожен звук відлунював так гучно, мовби на дні пересохлого озера неподалік стріляли з рушниці. Хтось голосно сипав прокльонами.

- Томе, це ти навів його на слід!

Вони пустилися були навтіки, але велетенська рука схопила їх> розкидала в різні боки, і вони з криком повалилися на траву, а знавіснілий містер Чорні клацав зубами й бризкав слиною. Він тримав чаклунку за шию й за лікоть і люто блимав очима на хлопців.

- Вона моя! Що хочу, те з нею і зроблю! Навіщо ви її забрали? Від неї всі мої біди - й безгрішшя, й занепад, геть усе! Ось я її зараз...

- Ні! - вереснув Дуглас.

Та величезні залізні ручиська вже підняли нетривку воскову фігуру проти місяця та зір, розгойдали, розкрутили й з прокльоном метнули, наче з катапульти, - аж у повітрі засвистіло, - просто в яр, і вона гепнулася на звалище, збивши лавину смітя й хмару білої куряви та попелу.

- Ні! - гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись туди. - Ні!

Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому краю урвища, і йому аж дух забило.

- Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! - гримнув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся і впав, зіп’явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе, то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.

Дуглас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа й подивився на брата.

- Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.

- Невже ти полізеш у яр?

- Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому,, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме.

- Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.

- Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!

- Та певне.

І Том поволі пішов геть.

Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.

- Мадам Таро! - погукував він ледь чутно. - Мадам Таро!

Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди...

Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети - старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.

- ...добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від’їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти. - Він кивнув головою до чаклунки. - Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.

Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:

- Тату... Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.

- Ет, пусте, - мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного.

- Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо - ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!

- Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів, - сказав Дуглас. - Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.