Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Авжеж. - Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі. - Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?

- Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів...

- І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?

- Ще встигнемо, Томе. - Коли?

- Ну, через рік, через два... коли мені буде чотирнадцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з’явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала... Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.

Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.

- Провістити тобі долю, Томе?

- Авжеж.

Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.

- Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! - Дуглас повернув карту до світла. - Чиста... Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.

- А що?

Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.

- Там буде написано: “Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам”.

Том засміявся й труснув брата за плече.

- Ну-ну, Дуг, а ще що?

- Стривай, зараз скажу... А ще там буде написано ось що: “Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати... І крутитись, і вертітись, і співати “Гей-егей!” А далі: “Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться”. І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно... ти чуєш, вічно!

- І все те на одній оцій карті?

- Усе як є, Томе.

У ясному світлі електричної лампочки всі троє - два хлопчаки і стара чаклунка - нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.

- Гей-егей! - мовив Том як міг тихіше.

І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:

- Гей-егей!..

♦

Під гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос монотонно тягнув:

- ...дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять... Дуглас повільно рушив через лужок.

- Томе, що це ти там лічиш?

- ...тринадцять, чотирнадцять... помовч... шістнадцять, сімнадцять... Цикади... вісімнадцять, дев’ятнадцять...

- Цикади?

- А чорт! - Том забрав руки від очей. - Чорт, чорт, чорт!

- Стережись, почують, як ти лаєшся.

- Чорт, чорт, чорт, нечиста сила! - крикнув Том. - Тепер мушу починати все з початку. Я рахував, скільки разів сюркнуть цикади за п’ятнадцять секунд. - Він підняв свого дводоларового годинника. - Треба порахувати, додати тридцять дев’ять, і дізнаєшся, скільки в цю хвилину градусів тепла. - Він подивився на годинник, заплющив одне око, нахилив голову вбік і знову зашепотів: - Раз, два, три...

Дуглас ліниво повернув голову й прислухався. Здавалось, у розжареному білястому небі здригався й бринів напнутий мідний дріт. Знов і знов, наче електричні розряди, падали з оглушених дерев і потужно били у вуха ті пронизливі металічні звуки.

- ...сім, - лічив Том, - вісім...

Дуглас поплентав на веранду. Болісно мружачи очі, зайшов у передпокій. Постояв трохи, тоді повернувся на веранду й мляво гукнув Тома.

- Зараз рівно вісімдесят сім градусів за Фаренгейтом.

- ...двадцять сім, двадцять вісім...

- Гей, Томе, ти чуєш?

- Чую... тридцять, тридцять один... Іди геть!.. Тридцять три, тридцять чотири...

- Можеш далі не рахувати, осьде на градуснику за дверима вісімдесят сім, і ще піднімається, то й не потрібні ніякі цвіркуни.

- Цикади!.. Тридцять дев’ять, сорок... Не цвіркуни!.. Сорок два...

- Вісімдесят сім градусів. Я думав, тобі цікаво знати.

- ...сорок п’ять... це ж у домі, а не надворі!.. Сорок дев’ять, п’ятдесят! П’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятдесят три! П’ятдесят три плюс тридцять дев’ять буде... дев’яносто два градуси!

- Хто сказав?

- Я сказав! Не вісімдесят сім за Фаренгейтом, а дев’яносто два за Сполдінгом!

- Ну ти, а ще хто?

Том підхопився і став, звернувши розпашіле обличчя до сонця.

- Я і цикади, ось хто! Я і цикади! А ти сам-один! Дев’яносто два, дев’яносто два, дев’яносто два за Сполдінгом - і край!