Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Запродаю свою безсмертну душу!

- Даруйте, як ви сказали? - З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.

- Та це ж так тільки мовиться, мем, - обернувсь до неї прибулець. - Я не мав на думці ніякого блюзнірства.

І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім’я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.

- Ч... а...

- Читаємо догори ногами, хлопче? - весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.

- Так, сер.

Він узявся писати далі. Я читав:

- ...а...рл...з... Чарлз!

- Еге ж.

Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.

- Який гарний у вас почеркі

- Дякую, мем.

Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

- Ді-і... к... ке-е... не... - І, затнувшись, зупинився.

Зупинилось і перо.

Новий пожилець нахилив голову вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

- Ну? - підбадьорив він мене. - То що воно, що?

- Діккенс! - вигукнув я.

- Молодець!

- Чарлз Діккенс, бабусю!

- Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім’я...

- Гарне? - аж задихнувся я. - Це велике ім’я! Але ж... Я вважав, що ви...

- Помер? - Пожилець засміявся. - Ні. Живий, при доброму здоров’ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!

Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.

- Дідусю, - сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. - Познайомся... Це містер Чарлз Діккенс!

Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив:

- Друг Ніколаса Ніклбі[49] - мій друг!

Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:

- Дякую, сер. - І рушив далі нагору.

А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.

У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.

- Постав де-небудь, Піп... Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп[50], га?

- Піп? - Щоки мої радісно спалахнули. - Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп - це ж чудово!

До розмови втрутилася бабуся:

- Оце вам чиста білизна, містере... е-е...

- Діккенс, мем. - Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. - Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти...

Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.

- Щоб я пропав, коли це не “Тайкондерога” номер два! - Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. - А оце - “новина - блокнот на кільцях, зручний і практичний”!

- Неймовірно!

Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь;

- Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастілії. Знаєш, що це таке?

- Французьке Четверте липня[51]?

- Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піп?

- Оцим-от? - Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.

- Лизни-но кінчик олівця, хлопче!

Я лизнув.

- Угорі на першій сторінці - назва. Назва... - Він похилив голову й замислився, потираючи баки. - Піп, яка може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається то в Лондоні, то в Парижі?

- По... - зважився я.

- Ну?

- Повість... - провадив я.

- Ну-ну?

- Повість про... двоє міст?

- Мем! - гукнув він до бабусі, і та звела очі від білизни. - Це ж геніальний хлопчина!

- Я читала про цей день у Біблії, - сказала бабуся. - “Усе завершилося до полудня”.

- Записуй, Піп, - тицьнув пальцем у блокнот містер Діккенс. - Мерщій записуй: “Повість про двоє міст”. Далі, посередині сторінки: “Книга перша. Повернення до життя. Розділ перший. Той час”.

Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:

- То був найкращий із часів, то був найгірший із часів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба віри, то була доба безвір’я; то була пора світла, то була пора темряви; то була весна надії, то була зима...[52]

- Боже мій, - озвалась бабуся, - як гарно ви говорите.

- Дякую, мем. - Він кивнув головою, тоді заплющив очі й клацнув пальцями, пригадуючи. - На чому я спинився, Піп?

- То була зима розпачу, - підказав я.

Уже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає знизу якогось Дуга: “Дуг! Ду-у-г!” Хто це такий, я не знав. Я ревно писав.

За хвилину почувся голос дідуся:

- Піп!

Я підхопився.

- Слухаю, сер!

- Час обідати, Піп, - сказав дідусь зі сходів.

До столу я прибіг з недбало витертими руками й вологою чуприною. І передусім подивився на дідуся.

- А звідки ти знаєш... що я Піп?

- Почув з горішнього вікна годину тому.

- Піп? - спитав містер Вінескі, щойно зайшовши і сідаючи за стіл.