Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Та я...—І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. - Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І... і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

- Я знаю, ти це зробиш, хлопче... Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.

І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.

Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.

І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

- Містере Діккенс...

У кімнаті затихло.

Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.

- Містере Діккенс...

Він був там - нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози.

- Містере Діккенс...

- Тут такого немає, - озвався він і похитав головою на подушці. - Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.

- Це ж ви, -сказав я. - Ви - Чарлі Діккенс.

- Пора б тобі знати все, як є, - почулася сумна відповідь. - Уже далеко за північ, скоро ранок.

- Я знаю одне, - не вгавав я. - Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.

- Атож, твоя правда.

- І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.

- Справді так. - Він кивнув головою. - Еге ж, хай мене грім поб’є, і це правда.

- Ну от! - Я обійшов ліжко й став з другого боку. - То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменникові, отак каратися?

- Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем, і навіть свічки не маю.

- Бала-бала! - сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо. - На добраніч! - Я брязнув дверною ручкою.

- Стривай!

У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.

- Піп... - мовив літній чоловік на ліжку.

- Що? - похмуро буркнув я.

- Не треба нам сваритися. Сідай.

Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

- Побалакай зі мною, Піп.

- Святий боже, о третій...

- ...годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.

- Про що?

- Я думаю, ти знаєш.

Я трохи поміркував і зітхнув.

- Ну гаразд. Хто ви такий?

З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:

- Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

- Як це?

- А так, Піп, що я не став тим, ким хотів стати. Тепер і я на хвилю примовк.

- А ким ви хотіли стати?

- Письменником.

- І пробували?

- Чи я пробував! - вигукнув він і мало не похлинувся якимсь неприродним злим сміхом. - Пробував, - сказав, опанувавши себе. - Боже милостивий, ти б побачив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту! Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, розтрощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постругав десять тисяч м’яких олівців “Тайкондерога”.

- Ого!

- Саме так, “ого!”.

- Що ж ви писали?

- Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Трагедії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день, хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. Не було такого дня, щоб я чогось не шкрябав і не поганив чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців на папір, і все те нікуди не годилося.

- Не може бути!

- Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що. Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчителі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь о четвертій годині пополудні, коли мені вже минуло п’ятдесят, це зрозумів і я.

- Але ж не можна писати тридцять років і не...

- Не натрапити на якусь перлину? Не зачепити дзвінкої струни? Розкрий очі, Піп, розкрий очі й дивись на мене - на людину, наділену особливим, надзвичайним хистом, єдину, відколи існує світ, яка вилила на папір п’ять мільйонів слів і не дала життя жодній дрібничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й вигукнути: “Евріка! Створено!”

- І ви не надрукували ані одного оповідання?

- Ані смішинки на два рядки. Ані жалюгідного газетного віршика. Ані оголошення про купівлю-продаж або чиюсь смерть. Ані рецепта домашнього консервування. Справжня дивовижа, хіба ні? Це ж треба - бути таким рідкісно нудним, таким сміховинно нездарним, щоб жодне твоє слово не змусило нікого всміхнутися, не зворушило до сліз, не піднесло духом, не розрадило в горі. А знаєш, як я вчинив того дня, коли відкрив, що з мене ніколи не вийде письменника? Я вбив себе.

- Вбили?!