Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Дозвольте вас почастувати? - сказав Томас.

- Прошу.

Марсіанин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіанинові.

Їхні руки зустрілися і - наче туман - пройшли одна крізь одну.

- Боже милостивий! - скрикнув Томас і випустив чашку.

- Ймення боже! - вигукнув по-марсіанському Муге Ка.

- Ви бачили? - прошепотіли обоє. їм стало холодно й страшно. Марсіанин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї.

- Боже! - сказав Томас.

- Оце так! - відгукнувся марсіанин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ножа.

- Гей! - скрикнув Томас.

- Ви не зрозуміли мене. Ловіть, - сказав марсіанин і кинув ножа.

Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього і злякано відсахнувся. Тоді він глянув на марсіанина, що стояв на тлі нічного неба.

- Зірки! - сказав він.

- Зірки! - сказав марсіанин, дивлячись у свою чергу на Томаса.

Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях марсіанина, а на його зап’ястку вони блищали самоцвітами.

- Я бачу все крізь вас! - промовив Томас.

- А я крізь вас! - відказав марсіанин, ступаючи крок назад.

Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. “Я справді існую”, - подумав він. Марсіанин торкнувся свого носа й губ.

- У мене жива плоть, - тихо сказав він. - Я живий.

Томас дивився на незнайомця широко розплющеними очима.

- Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.

- Ні, ви!

- Мара!

- Привид!

Вони вказували один на одного пальцями, а зорі палали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе. Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий, кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А інший, - той інший, несправжній, примарна призма, що виблискує, відбиваючи сяйво далеких світів.

- Я п’яний, - думав Томас. - Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні!

Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаючись з місця.

- Звідкіля ви? - нарешті запитав марсіанин.

- З Землі.

- А що це?

- Вона там. - Томас показав на небо.

- Коли?

- Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?

- Ні.

- І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?

- Неправда.

- Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!

- Але ж це смішно. Ми живі!

- На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.

- Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на увазі? Зараз я їду на свято, що відбудеться біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? - і марсіанин вказав на нього рукою.

Томас озирнувся й побачив руїни.

- Та це місто вже тисячі років як мертве!

- Мертве? - засміявся марсіанин. - Учора я там спав!

- А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до того, я щойно проїхав через нього - це купа руїн. Бачите розбиті колони?

- Розбиті? Я чудово їх бачу. Їх добре видно в місячному світлі. Колони стоять цілісінькі.

- Вулиці вкриті пилом, - сказав Томас.

- Вулиці чисті!

- А канали порожні.

- В каналах повно лілового вина!

- Все мертве.

- Все живе! - заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше. - О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?

- Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз у Грін-Сіті - це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі...

Марсіанин враз занепокоївся.

- Ви кажете, що все де он там?

- Звідси видно ракети. - Томас підвів його до схилу і показав униз. - Бачите?

- Ні.

- Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки.

- Ні, не бачу.

- Та ви сліпий! - засміявся в свою чергу Томас.

- Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.

- Але ж ви бачите нове містечко, правда?

- Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.

- Містере марсіанине, той океан висох сорок століть тому.

- Ну, годі вже, годі.

- Кажу вам, це правда.

Марсіанин враз став серйозний.

- Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, святкові вогні... О, я бачу їх так виразної Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!