Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Томас прислухався й похитав головою.

- Ні, не чую.

- А я в свою чергу, - вів марсіанин, - не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!

Знову їм стало холодно. Наче їхні тіла стали крижаними.

- Невже це...

- Що саме?

- Кажете, ви з неба?

- З Землі.

- Земля - це назва. Вона нічого не означає, - сказав марсіанин. - Але... коли я піднімався на перевал годину тому... - він торкнувся потилиці... - я відчув...

- Холод?

- Так.

- А зараз?

- Знову холод. Дивно. Щось сталося зі світлом, з горами, з дорогою, - розповідав марсіанин. - Я тоді відчув щось чуже в усьому цьому, і на хвилину мені здалося, що я остання жива людина в цьому світі...

- Те саме було й зі мною! - відгукнувся Томас, і йому раптом здалося, наче він розмовляє з давнім близьким другом, звіряючи йому свої думки.

Марсіанин на мить заплющив очі.

- Це може означати лише одне. Тут щось зв’язане і часом. Так. Ви фікція минулого! - заявив він.

- Ні, це ви з минулого, - заперечив землянин, який щойно обміркував це ж саме питання.

- Звідки така певність? Як ви можете довести, хто з минулого, а хто з майбутнього? Який зараз рік?

- Дві тисячі перший!

- Що ця дата говорить мені?

Томас подумав і знизав плечима:

- Нічого.

- Це все одно, якби я вам сказав, що зараз 4 462 853 рік нашої ери. Для вас ця цифра не означає нічого, зовсім нічого. Де той годинник, який покаже нам розташування зірок на небі?

- Але мою правоту доводять руїни! Вони доводять, що я - майбутнє, що я живий, а ви мертвий!

- Все моє єство заперечує це. Моє серце б’ється, мій шлунок відчуває голод, уста хочуть пити. Ні, ні, жоден з нас не мертвий і не живий. Але більше живий, ніж мертвий. Точніше сказати, ми десь посередині. Двоє незнайомих, що зустрілися вночі, - ось хто ми такі. То ви кажете, там руїни?

- Так. Вам страшно?

- Кому з нас хочеться побачити майбутнє, бодай раз у житті? Людина може повернутися в минуле, але подумати про майбутнє? То ви кажете, колони розвалились? І море порожнє, і канали повисихали, і дівчата повмирали, і зів’яли квіти? - Марсіанин помовчав, а потім ще раз глянув просто себе. - Але ж вони є, он вони. Я їх бачу. Вони чекають мене зараз, хай би що ви казали.

А Томаса чекали ракети, що бовваніли вдалині, і містечко, і жінки з Землі.

- Ми ніколи не дійдемо згоди, - промовив він.

- То хай кожен залишається при своїй думці, - сказав марсіанин. - Хіба не все одно, хто з нас минуле, а хто-майбутнє, коли ми обоє живі. Адже майбутнє завжди прийде, завтра чи через десять тисяч років. Звідки ви знаєте, що ці храми не є вашою власною цивілізацією через сто століть, розбитою і зруйнованою? Вам це невідомо. Отож не ставте ніяких запитань. Адже ніч дуже коротка. Он злітають у небо святкові вогні і птахи.

Томас простягнув руку. Марсіанин зробив те саме, наслідуючи його рух. їхні руки, не торкнувшись одна одної, розтанули.

- Чи зустрінемось ми знову?

- Хтозна. Може, коли й зустрінемось.

- Я б хотів побувати з вами на тому фестивалі.

- А я б залюбки поїхав з вами до вашого нового міста, щоб побачити той корабель, про який ви розповідали, подивитись на людей.

- До побачення, - сказав Томас.

- На добраніч.

Марсіанин повільно поїхав далі в гори на своєму зеленому металевому екіпажі. Землянин завернув машину на шосе і рушив у протилежному напрямку.

- Боже милосердний, який чудовий був сон, - зітхнув Томас, стискаючи кермо і думаючи про ракети, про жінок, нерозведене віскі, віргінський ріл[3], про веселе товариство.

- Яке дивне було те видіння, - згадував марсіанин, прямуючи до свого міста й думаючи про свято, канали, човни, жінок з золотавими очима та мелодійні пісні.

Ніч була темна. Місяці позаходили. Мерехтіли далекі зорі. Ні звуку, ні машини, ні живої душі на порожньому шосе - нічого. Так усе й лишалося до кінця холодної темної ночі.

ЖОВТЕНЬ 2002. БЕРЕГ

Марс був далекий берег, і людей виносили на нього хвилі. Кожна наступна хвиля була не така, як попередня, а неодмінно сильніша. Перша хвиля принесла людей, звиклих до безлюддя й холоду, людей самотніх, наче койоти або пастухи. В їхньому тілі не було жиру, роки висушили їм обличчя, очі в них були, як голівки цвяхів, а руки - немовби зшиті зі старих рукавиць - готові братись до будь-якої роботи. Марс був безсилий проти них, бо вони зростали на рівнинах і в преріях, безкраїх, як і марсіанські поля. Вони прибули й трохи заповнили порожнечу, щоб інші знайшли в собі мужність іти слідом за ними. Вони вставили шибки в порожні вікна і засвітили світло.

Вони були першими чоловіками. Усі знали, хто будуть перші жінки. Друга хвиля мала прилинути з інших країн, принести інші мови та інші ідеї. Але ракети були американські, і поселенці були американці.

Отож поселенцями другої черги теж були американці. Вони прийшли з нетрів і кам’яниць великого міста й знайшли спокій та відпочинок у товаристві мовчазних вихідців з пустельних західних штатів, які вміли мовчати їй знали ціну тиші.

Серед поселенців другої хвилі часто траплялися люди, в очах яких був такий вираз, наче вони прямували до бога...

ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯ