Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Ти, здається, гадаєш, що поїдеш... як це там співається у вашій пісні - “Дорогою вгору, в височінь”, правда?

- Так, сер, - сказав, вичікуючи, негр.

- А чи пам’ятаєш, що ти винен мені п’ятдесят доларів, Белтере?

- Так, сер.

- То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!

- Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.

- Вилетіло йому з голови, - насмішкувато промовив Тіс, зловтішне підморгуючи чоловікам на ґанку. - Знаєш, що тобі доведеться зробити?

- Ні, сер.

- Ти залишишся тут, поки відробиш оті п’ятдесят монет інакше моє ім’я не Семюел Тіс.

І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоловіків, що стояли в холодку.

Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту саму річку, яка плинула й плинула між крамницями, темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках, темну ріку, з плину якої його вихопили.

Він затремтів.

- Відпустіть мене, містере Тіс. Я вишлю гроші звідти. Обіцяю вам!

- Слухай-но, Белтере. - Тіс схопив негра за підтяжки, що натягайся, наче струни арфи, і, бринькаючи ними, тицьнув кощавим пальцем у небо. - Чи ти маєш хоч яке-небудь уявлення, Белтере, що там угорі?

- Я знаю лише те, що мені розказували.

- Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! - Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям. - Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня[5], а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені - вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!

- Мені байдуже.

- Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з парасольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладинках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у закусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от! Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кістками.

- Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі. Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.

- А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?

- Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.

- Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.

- Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!

- Оце вже прикро, правда? - сказав Тіс, намагаючись прибрати засмученого вигляду.

- Я віддам вам коня, сер.

- Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей, - заперечив Тіс. На душі в нього було тепло й приємно.

Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислухався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь тремтів. Наперед виступив старий негр.

- Пане!

Тіс кинув на нього швидкий погляд.

- Ну, що?

- Скільки заборгував вам цей чоловік?

- Не твоє собаче діло!

- Скільки, синку? - старий обернувся до Белтера.

- П’ятдесят доларів.

Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували його.

- Вас тут двадцять п’ять чоловік. Хай кожен дасть два долари. Тільки швидко.

- Гей, ви! - вигукнув Тіс. З несподіванки він наче остовпів.

Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій капелюх, а потім подав його Белтерові.

- Синку, - сказав він, - ти не пропустиш ракети.

- Ні, сер, тепер напевно не пропущу! - посміхнувся в капелюх Белтер.

- Поверни їм назад ті гроші! - ревнув Тіс. Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а коли Тіс не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто в пилюку.

- Ось ваші гроші, сер, - промовив він. - Щиро вам вдячний.

Посміхаючись, негри - старий і молодий - сіли на коней, і за хвилину їх уже не було видно.

- Сучий син, - прошепотів Тіс, втупивши сліпий погляд у сонце. - Сучий син.

- Підніми гроші, Семюелю, - сказав хтось із ґанку.

Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хлоп’ята бігали вулицею, розносячи новини.

- Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немає! Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як багатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той сплатив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один одному по десять, по п’ять, по шістнадцять доларів! Багато хто дає, скрізь усі дають!

Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в лице їм бив гарячий вітер і пісок.

Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ґанок і пік очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало нестерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на кожного негра, що позирав на нього.

- Бах! Ось іще одна ракета в космосі! - горлав він так, щоб усім було чути. - Бах! Ой лишенько!