Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Ти хочеш сказати, хлопче, що білий повинен зайняти твоє місце? - холодно запитав Тіс.

Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він задумливо глянув на обрій і сказав:

- Тісе, а що, коли я?..

- Що?

- Коли я заступлю Сіллі?

Ґанок мовчав. Тіс сіпнувся всім тілом.

- Діду! - сказав він застережливо.

- Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.

- Справді? Ви не жартуєте? - закричав Сіллі й кинувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму щастю.

- Авжеж.

- Діду, - сказав Тіс, - не лізьте в чужі справи.

- Хай він летить разом з усіма, Тісе.

Тіс підійшов і схопив хлопця за руку.

- Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.

- Не треба, містере Тіс!

Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені. В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький “фордик”, везучи останню групу негрів.

- Ось моя сім’я, містере Тіс. О, будь ласка, благаю вас, ради бога, будь ласка!

- Тісе, - обізвався, підводячись, іще один на ґанку, - пусти його. За ним підвівся інший:

- Я кажу те саме.

- Пусти його! - мовив ще один.

- Пусти його! - загомоніли всі.

Тіс помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:

- Он воно як?

- Саме так, - промовив хтось.

Тіс випустив руку хлопця.

- Гаразд. Вимітайся звідси, - сказав він і рвучко вказав рукою назад. - Сподіваюся, ти не збираєшся кинути свій мотлох у моїй крамниці.

- Ні, сер!

- То повикидай його й спали. Сіллі похитав головою.

- Я все візьму з собою.

- Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.

- Я все візьму з собою, - м’яко, але наполегливо повторив хлопець.

Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було, як він прибирає там. За хвилину хлопець з’явився з оберемком дзиґ і мармурових кульок, старих закурених зміїв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить під’їхав старенький “фордик”, Сіллі заліз усередину, й дверцята зачинилися.

Тіс, гірко посміхаючись, стояв на ґанку.

- Що ти збираєшся там робити?

- Почну нове життя, - відповів Сіллі. - Відкрию власну крамницю.

- От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти від мене й самому почати діло?

- Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер.

Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремесло, містере Тіс.

- Ви, гадаю, дали ракетам назви?

Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на щитку автомобіля.

- Дали, сер.

- Мабуть, “Ілля”, “Колісниця”, “Велике колесо”, “Мале колесо”, “Віра”, “Надія”, “Милосердя”, га?

- Кораблі повинні мати свої назви, містере Тіс.

- Я не здивуюсь, якщо у вас є “Бог-син” і “Святий дух”. Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету “Церквою Першого Хрестителя”?

- Нам час їхати, містере Тіс.

Тіс зареготав.

- Одну з них ви, мабуть, назвали “Гойдайся низько”, а ще одну - “Солодка колісниця”, чи не так?

Машина рушила.

- Прощайте, містере Тіс.

- А “Гойдай їхні кістки” у вас є?

- Прощайте, містере!

- І “За Йорданом” теж є? Ха! Що ж, жени ракету, хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені байдуже, можеш бути певен!

За машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся, притулив до рота руки і востаннє гукнув:

- Містере Тіс, містере Тіс, що ви тепер робитимете ночами? Що ви робитимете ночами, містере Тіс?

Запала тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці вулиці. Ще мить, і вона зникла.

- Що він у біса хотів сказати? - міркував Тіс. - Що я робитиму ночами?

Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула догадка. Він пригадав ночі, коли до його будинку під’їздили в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна, а ще гостріше - рушниці. Очі в цих людей були скляні. Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушницею в руці, сміючись сам до себе, а серце в нього калатало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на підлозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс з патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, напоєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре міцне дерево, і стукали в двері халупи.

- Так от що ти хотів сказати, сучий сину! - Тіс стрибнув на залиту сонцем вулицю. - Що я робитиму ночами? То це паршиве ледащо...

Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. “Так, що ми робитимемо ночами? - думав він. - Тепер, коли їх немає, що?”

Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.

- Що ти збираєшся робити, Семе? - запитав хтось,

- Уб’ю того сучого сина.

- Не гарячися, - сказав дідусь. Але Семюел Тіс уже побіг за крамницю і за мить виїхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.

- Хто-небудь поїде зі мною?

- Я б хотів прокататися, - сказав дідусь і підвівся.

- Ще хто?

Ніхто не відповів.

Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел Тіс вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони мовчки мчали під ясним небом. Над сухими лугами мерехтіло гаряче повітря.

На роздоріжжі Тіс зупинив машину.

- Якою дорогою вони подалися, діду?

Дідусь примружився:

- Мабуть, прямо.