Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Так, зі мною й моєю бібліотекою. І ще з кількома іншими такими, як я. По вже був забутий десятки років, а також країна Оз та багато іншого. Але я мав свою невелику схованку. Ми, кілька приватних громадян, зберігали свої бібліотеки, аж поки ви розіслали в усі кінці озброєних смолоскипами людей, які пошматували й спалили мої п’ятдесят тисяч книг. В такий же спосіб ви встромили кілок у серце Гелоуїна[11] і попередили своїх кінорежисерів, що коли вони виявлять намір іще щось робити, то їм доведеться знов і знов ставити лише ті самі речі Ернста Хемінгуея. Боже мій, скільки я бачив інсценізацій “По кому подзвін”! Тридцять варіантів! Усі реалістичні. О, цей наш реалізм, чорт би його забрав!

- Не варто гніватися! Це вам нічого не дасть!

- Містере Герет, вам доведеться подати докладний звіт, правда?

- Еге ж.

- Тоді, може, ви зайдете і роздивитесь усе як слід? Це не забере багато часу.

- Гаразд. Показуйте. Та глядіть мені, без вибриків. У мене пістолет.

Двері дому Ашер зарипіли й розчинилися. Війнуло вогкістю. Почулися гучні зітхання й стогін, ніби у старих катакомбах дихав підземний міх.

По кам’яній підлозі пробіг пацюк. Герет, зойкнувши, копнув його ногою. Пацюк перекинувся, і з його нейлонової шерсті вискочила ціла хмара металевих бліх.

- Оце дивина! - вигукнув Герет, нагинаючись, щоб роздивитися.

Стара відьма сиділа в ніші, її воскові руки тремтіли над жовтогарячими й синіми таротовими картами[12]. Вона сіпнула головою й засичала своїм беззубим ротом на Герета, стукаючи пальцем по засмальцьованих картах.

- Смерть! - крикнула вона.

- Саме такі речі я й маю на увазі, - сказав Герет. - Який сором! .

- Я дозволю вам особисто спалити її.

- Справді? - зрадів Герет. Потім він насупився. - Мушу сказати, мене дивує, що ви так благодушно сприймаєте все це.

- Для мене вже досить того, що я створив такий куточок. Тепер я маю право сказати, що зробив це. Сказати, що я створив середньовічну атмосферу в сучасному недовірливому світі.

- Я вже й сам мимохіть починаю захоплюватись вашим генієм, сер.

Герет дивився, як пливли повз нього, клубочачись і поступово набираючи форми прекрасної жінки, пасма туману. В кінці вогкого коридору загула машина. Густий, наче біла піка, туман піднявся і поплив у мовчазні зали.

З нічого виникла мавпа.

- Ну-ну! - скрикнув Герет.

- Не бійтеся, - заспокоїв його Стендал, постукуючи по чорних грудях тварини. - Робот. Мідний кістяк і все, як у відьми. Бачите?

Він погладив шерсть, і з-під неї прозирнув метал.

- Бачу, - обізвався Герет, і собі боязко простягаючи руку до тварини. - Але навіщо, містере Стендал, навіщо все це? Що вам допекло?

- Бюрократія, містере Герет. Але я не маю часу пояснювати. Уряд незабаром про все довідається. - Він кивнув мавпі. - Гаразд. Давай.

Мавпа вбила містера Герета.

- Ну що, ви майже готові, Пайксе?

- Так, сер, - відповів Пайкс, підводячи голову від столу.

- Ви добре знаєте своє діло.

- Але ж я одержую за це платню, містере Стендал, - тихо зауважив Пайкс, піднімаючи пластмасову повіку робота й вставляючи скляне око так, щоб його як слід стиснули гумові м’язи. - Готово.

- Викапаний містер Герет.

- Що нам з ним робити, сер? - кивнув Пайкс на плиту, де лежало тіло справжнього містера Герета.

- Найкраще спалити. Нам ні до чого два містери Герети, правда ж?

Пайкс повіз містера Герета до цегляної печі.

- Прощавайте, - мовив він, вштовхуючи його в піч, і зачинив дверцята.

Стендал став перед роботом Геретом.

- Ви дістали розпорядження, Герете?

- Так, сер, - відповів, сідаючи, робот. - Я повинен повернутися до Бюро Громадської Моралі. Я подам рапорт. Треба відкласти операцію принаймні на сорок вісім годин. Скажу, що я маю детальніше розслідувати все це.

- Правильно, Герете. Бувайте.

Робот поспішив до Геретової ракети, зайшов у неї і полетів геть.

Стендал повернувся до свого помічника.

- Тепер, Пайксе, ми відішлемо решту запрошень на сьогоднішній вечір. Гадаю, буде весело, га?

- Дуже весело, якщо зважити на те, що ми чекали двадцять років!

І вони переморгнулися.

Стендал глянув на годинника. Сім. Уже скоро. Він покрутив у руці чарку для хересу й на якусь мить наче завмер. Згори, з дубових балок, моргали на нього очицями й верещали кажани, їхні ніжні мідні кістяки були сховані під гумовим тілом. Він підняв до них чарку.

- За наш успіх, - проголосив він, потім відхилився на спинку крісла, заплющив очі й заглибився в думки. йому буде що згадувати, коли прийде старість - свою помсту антисептичному уряду за його літературний терор і за вогнища! О, як зростали його гнів і ненависть протягом цих років! О, як повільно визрівав цей план у його занімілій душі аж до того дня, коли три роки тому він стрівся з Пайксом!