Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Ласкаво прошу до просторих залів смерті! - вигукнув він.

- Гей, Стендале, що все це означає?

- Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Переодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки - на цей бік, жінки на той.

Гості стурбовано тупцяли на місці.

- Може, краще піти звідси, - сказала міс Поуд. - Не подобається мені все це. Воно межує з... святотатством.

- Дурниці! Звичайний костюмований бал.

- Здається, тут тхне протизаконними діями, - покрутив носом містер Стівенс.

- Та годі вже вам, - засміявся Стендал. - Розважайтеся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабін!

Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику карликів, які цигикали на крихітних скрипках крихітними смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці яких були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів палацу дзюркотів струмок. Скоро гості виявили, що то не вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій вік, сховавши обличчя під масками доміно. І, вже надіваючи маску, вони порушували свої зобов’язання - скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що породжує жах. Жінки, сміючись, виступали в червоних сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки. А на стінах танцювали тіні, що були нічиїми, і подекуди гості натрапляли на дзеркала, в яких нічого не було видно.

- Ми всі вампіри! - зареготав містер Флетчер. - Ми померли!

До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору: один синій, один пурпуровий, один зелений, один жовтогарячий, ще один білий, шостий фіолетовий, а сьомий був задрапірований чорним оксамитом. І в чорному залі був годинник з ебенового дерева, який гучно вибивав години. По всіх кімнатах гасали п’яні гості - серед фантастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних Капелюшників, тролів і велетнів, чорних котів і Білих Королев[15], а під ногами танцюристів підлога здригалася од важких пульсуючих ударів, що виказували схована під нею серце.

- Містере Стендал! - почувся шепіт. - Містере Стендал!

Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті. Це був Пайкс.

- Мені треба поговорити з вами наодинці.

- В чім річ?

- Ось погляньте.

Пайкс простягнув руку - руку скелета. В ній було кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.

Стендал якусь мить - довгу мить - дивився на них. Потім він потягнув Пайкса в коридор.

- Герет? - прошепотів він. Пайкс ствердно хитнув головою.

- Він послав замість себе робота. Хвилину тому, вичищаючи піч, я виявив оце.

Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.

- Це означає, що поліція може бути тут кожної миті, - сказав Пайкс. - Наш план піде нанівець.

- Не знаю, - Стендал подивився на жовтих, синіх і жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала музика. - Я мусив би догадатися, що Герет не такий дурень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!

- Що таке?

- Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься надто пильно, то й не помітить заміни.

- Авжеж.

- Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер він вважатиме себе в безпеці, його появи можна чекати кожної хвилини! Хочете ще вина, Пайксе?

Вдарив великий дзвін.

- Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета.

Рапунцел спустила свої золоті коси.

- Містер Стендал?

- Містер Герет? Справжній містер Герет?

- Саме він, - Герет розглядав мокрі стіни й людей, що крутилися в танці. - Мені спало на думку, що краще побачити все на власні очі. Не можна покладатися на роботів. Тим більше на чужих роботів. До того ж я вжив застережних заходів і викликав демонтажників. Вони прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.

Стендал вклонився.

- Дякую за люб’язне попередження. А тим часом ви можете трохи розважитися, - сказав він, зробивши рукою широкий жест. - Вип’єте вина?

- Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може дійти людина!

- Подивіться самі, містере Герет.

- Та це вбивство, - сказав Герет.

- Найпідступніше вбивство, - сказав Стендал.

Пролунав жіночий вереск. До них підбігла міс Поуп з блідим як крейда обличчям.

- Ой, який жах! На моїх очах мавпа задушила міс Блант і запхнула її в димохід.

Чоловіки глянули на камін і побачила пасма золотавого волосся, що звисало з димоходу. Герет скрикнув.

- Це жахливо! - схлипнула міс Поуп. Раптом вона змовкла, обернулась і закліпала очима. - Міс Блант!

- Авжеж, - сказала міс Блант. Живісінька, вона стояла поряд з ними.

- Але я щойно бачила, як вас запхнули в димохід!

- Ні, - засміялася міс Блант. - То була не я, а робот. Моя точна копія!

- Але ж, але...

- Та не плачте, голубонько. Я жива й здорова. Дайте-но, гляну... Так, справді, це я в димоході. Ваша правда. Кумедна штука, га?

І міс Блант одійшла від них, сміючись.

- Може, вип’єте, містере Герет?

- Мабуть, вип’ю. Все це нервує мене. Боже, що за місце! Його треба знищити негайно, щоб і сліду не було. На мить мені здалося...

Герет вихилив склянку вина.