Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

На сонці сніг тане, кристали перетворюються в пару, стають нічим. У вогні пара танцює й зникає. У вогнедишному жерлі вулкана спалахують і щезають нетривкі речі. Від пострілу, від гарячого подиху, від поштовху дівчина згорнулася, ніби м’який шарф, розтанула, як статуетка з льоду. Те, що залишилося від неї - сніжинки, дим - розвіяв вітер. Заднє сидіння спорожніло.

Сем сховав пістолет у кобуру, ні разу не глянувши на дружину.

- Семе, - обізвалася вона після того, як вони з хвилину мовчали, шурхочучи по осяяному двома місяцями піщаному морю, - зупини корабель.

Він, бліднучи, запитливо подивився на неї.

- Ні, не треба. Невже після всього, що сталося, ти залишиш мене?

Вона подивилася на його руку, що лежала на кобурі.

- Ти спиниш, - мовила вона. - Ти таки спиниш.

Він заперечливо похитав головою, міцно тримаючи румпель.

- Ельмо, ти збожеволіла. За хвилину ми будемо в місті, в безпеці!

- Атож, - байдуже сказала дружина, лягаючи на дно корабля.

- Ельмо, послухай мене.

- Нічого слухати, Семе.

- Ельмо!

Вони якраз минали біле шахове містечко, і з розпачу, з люті він послав шість куль у кришталеві вежі. Місто щезло у зливі уламків стародавнього скла і кварцу. Воно луснуло, наче мильна бульбашка. Його не стало.

Сем зареготав і вистрелив знову. Остання вежа, остання шахова фігура взялася вогнем, спалахнула й синіми уламками злетіла до зірок.

- Я їм покажу! Я всім покажу, хто я такий!

- Давай, Семе, покажи, - промовила вона, лежачи в тіні.

- А ось іще одне місто! - вигукнув Сем, перезаряджаючи пістолет. - Глянь, як я його помережу.

Позаду замаячіли блакитні кораблі-привиди, поступово наздоганяючи їхній корабель. Спочатку Сем їх не бачив, лише чув якийсь свист і вереск, немовби криця розтинала пісок. Це гострі, як бритва, носи піщаних кораблів різали морське дно. Над ними майоріли червоні вимпеїли, сині вимпели. На світло-блакитних кораблях бовваніли темно-сині постаті, люди в масках, люди з срібними обличчями, люди з синіми зорями замість очей, люди з вирізаними із золота вухами, люди з щоками із сухозлітки і обсипаними рубінами губами, люди, що гналися за ним, - марсіани.

- Один, два, три, - рахував Сем. Марсіанські кораблі наближалися.

- Ельмо, Ельмо, я не можу їх усіх одігнати!

Ельма не озивалась і не вставала зі свого місця. Сем вистрілив вісім разів. Один з піщаних кораблів розлетівся на шматки: вітрило, смарагдовий корпус, бронзовий кіль, румпель кольору місячного сяйва. Всі люди в масках попадали на пісок і зникли в жотогарячому полум’ї, яке поступово перетворилося на дим. Але інші кораблі наближалися.

- Я один, а їх багато, Ельмо! - закричав він. - Вони вб’ють мене!

Він кинув якір. Все одно не втечеш. Парус затріпотів на вітрі й, зітхнувши, безсило звис. Корабель спинився. Вітер ущух. Плавання скінчилося. Марс затих, а величні марсіанські кораблі оточили землянина й стояли над ним, наче вагаючись...

- Людино з Землі! - долинув з високого сидіння голос. Срібляста маска заворушилась, і облямовані рубінами вуста замерехтіли словами.

- Я нічого не вчинив! - вигукнув Сем, обводячи поглядом усі обличчя - цілу сотню облич, - які оточували його.

На Марсі лишилося небагато марсіан, загалом сотня чи півтори. І більшість їх була тут, на мертвих морях, у своїх воскреслих кораблях, біля своїх мертвих шахових міст, одне з яких щойно розсипалося на друзки, ніби крихка ваза, в яку влучив камінець. Сріблясті маски тьмяно поблискували.

- Це була помилка, - виправдовувався він, сходячи зі свого корабля, на дні якого, ніби мертва, лежала його дружина. - Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ракети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потрібний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну - такої вам ще не доводилося бачити - біля перехрестя шосейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не можете заперечувати, що то чудова будівля. - Сем засміявся й обвів поглядом кораблі. - А тут прийшов до мене той марісанин - я знаю, він був ваш друг. Запевняю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати сосисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хотів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.

Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в місячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися. Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче камінь. Він кинув пістолет у пісок.

- Я здаюся.

- Підніми свій пістолет, - сказали хором марсіани.

- Що?

- Пістолет. - Вкрита коштовними прикрасами рука махнула з блакитного корабля. - Підніми його. Забери.

Він недовірливо підняв пістолет.

- А тепер, - промовив голос, - повертай свій корабель і пливи назад, до своєї сосисочної.

- Зараз?

- Так, зараз, - сказав голос. - .Ми тобі не заподіємо зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого ми хочемо. Повертай.

І ось великі кораблі крутнулися на місці-легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували, поверталися, підпалювали тіні.