Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Ельмо! - вигукнув Сем, залазячи в корабель. - Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад, - говорив він збуджено, відчуваючи невимовне полегшення. - Вони мені не заподіють шкоди, не вб’ють мене, Ельмо. Встань же, люба, встань.

- Щ-що? - Ельма заблимала очима, поволі, наче уві сні підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи більше й слова, важко опустилася на лаву, в той час як корабель знову помчав за вітром.

За півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.

Вождь став перед Семом та Ельмою. Його маска була вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли порожні прорізи, замість рота - теж проріз, крізь який по вітру пливли слова.

- Відкривай свою сосисочну, - сказав голос, і рука у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася. - Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч воістину велика ніч!

- Ви хочете сказати, - мовив Сем, - що дозволяєте мені залишитися тут?

- Так.

- Ви не сердитеся на мене?

Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю, холодна й сліпа.

- Відкривай свою харчевню, - сказав тихо голос. - І візьми оце.

- Що це таке?

Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зображення змій - ієрогліфи.

- Це дарча грамота на землю, на всю територію від срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого солоного моря до далеких долин місячного каменю та смарагду, - сказав вождь.

- М-мені? - спитав недовірливо Сем.

- Тобі.

- Сто тисяч миль землі?

- Вона твоя.

- Ти чуєш, Ельмо?

Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний павільйон, заплющивши очі.

- Але чому ви даєте мені все це? - спитав Сем, намагаючись зазирнути в щілини-очі.

- Це ще не все. Ось, візьми.

З’явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви - ще і ще, назви нових територій.

- Та це ж половина Марса! Я володію половиною Марса! -вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої.

Він помахав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевільною радістю.

- Ельмо, ти чуєш?

- Чую, - відповіла Ельма, вдивляючись у небо. Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось дивно стривожена.

- Дякую, о, дякую, - говорив Сем до бронзової маски.

- Сьогодні знаменна ніч, - сказала маска. - Тож будь напоготові.

- Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракета з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями - шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я казав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде лише тисяча жителів. Прибуде ще п’ятдесят тисяч, а за місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п’ять мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на дорозі до копалень, на перехресті шосе!

Маска попливла за вітром.

- Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.

В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюстки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пера, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск, останній спалах блакиті не зник між пагорбів.

- Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ельмо, ти розумієш? - Він струснув її за плечі. - Я володію половиною Марса!

Вона стежила за нічним небом і чекала.

- Ходімо, - сказав він. - Треба все підготувати. Гарячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки, і скрізь бездоганна чистота! Гей! - Він пішов у танець, хвицяючи ногами. - Ой людоньки, який я щасливий! Так, сер, щасливий я! - фальшиво заспівав він. - Це мій щасливий день!

Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибулю - весь час прискорюючи темп.

- Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті сто тисяч прибувають раніше, ніж планувалося - саме цієї ночі! Це буде справжня повінь! Доведеться працювати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають туристи, Ельмо. Ми заробимо силу грошей!

Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не побачив.

- Вони можуть бути тут кожної хвилини, - сказав він, жадібно вдихаючи холодне повітря. - Ах!

Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені, не одриваючи очей від неба.

- Семе, - обізвалась вона перегодом. - Ось вона. Подивись-но.

Він підвів очі.

Земля. Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфований коштовний камінь.

- Добра стара Земле, - любовно прошепотів він. - Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів надішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли мені своїх голодних. Земле-мамо. Тут на них чекає Сем Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світлиці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ракети!

Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щойно знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сотні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що б’ється у великому темному тілі.

Він дивився на неї вогкими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується клубок.

- Підходьте, - запросив він небесні зорі. - Хто перший в черзі?