Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтега.

- Не матимете ви моїх книжок, - проказала вона.

- Ви знаєте закон, - відповів Бітті. - Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-скільки років під замком у своїй вавілонській вежі! Облиште все! Людей, про яких йдеться в цих книжках, ніколи не було. Ну-бо, ходімо!

- Зараз будинок займеться, - сказав Бітті.

Пожежники незграбно простували до дверей. . Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло жінки

- Не можна ж її залишати тут! - рішуче заявив він.

- Вона не піде.

- Тоді треба її примусити! Бітті підніс руку з запальничкою.

- Пора повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома.

Монтег доторкнувся до жінчиного ліктя.

- Ходімо зі мною.

- Ні, - відказала та. - Але вам - дякую.

- Рахую до десяти, - мовив Бітті. - Один. Два.

- Будь ласка, - благав Монтег жінку.

- Три... Чотири...

- Ходімо. - Монтег потягнув за собою жінку.

- Я волію залишитися тут, - спокійно відповіла та.

- П’ять... Шість...

- Можете не рахувати, - сказала жінка й розтулила кулак - на долоні лежала якась тоненька паличка.

Звичайний собі сірник.

Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гідність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних тривог.

“Боже мій, - подумав Монтег, - а й справді сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?”

На червоному обличчі Бітті, який зашпортавсь у дверях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу.

Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.

- Ідіть, - промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.

Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.

Але він запізнився.

Монтегові перехопило подих - жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.

З будинків на вулицю вибігали люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись один на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна “саламандра” круто повернула за ріг і помчала далі.

- Рідлі, - нарешті промовив Монтег.

- Що? - спитав Бітті.

- Вона сказала “Рідлі”. Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: “Будьте мужнім, Рідлі”. І ще щось... щось іще...

- “Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити”, - промовив Бітті.

Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

- Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу, що швидко бігла під колесами машини.

- Я геть напханий всякими цитатами й висловами, - сказав Бітті. - Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... Не ловіть гав, Стоунмене.

Стоунмен загальмував.

- Хай йому грець! - вигукнув Бітті. - Проскочили свій поворот.

- Хто там?

- Я, хто ж іще! - озвався з темряви Монтег. Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.

Помовчавши, дружина нарешті сказала:

- Ввімкни світло.

- Мені воно не потрібне.

- Тоді лягай спати.

Монтег чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.

- Ти п’яний? - запитала вона.

Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку, його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.

- Що ти там робиш? - байдуже запитала дружина.

Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку холодними вологими пальцями. Через якусь мить дружина знов озвалася:

- Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?

Він щось пробурмотів.

- Що? - перепитала вона.

І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.