Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей, - волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась...

- Дай мені таблетку аспірину й води.

- Треба вставати, - відказала вона. - Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.

- Чом ти не вимкнеш вітальню?

- Але ж там мої “родичі”!

- Ти можеш це зробити заради хворої людини?

- Я притишу звук.

Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.

- Де ж аспірин?

- Ти ніколи досі не хворів. - Вона знову вийшла.

- Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.

- Ти так дивно поводився вночі. - Наспівуючи, вона підійшла до нього.

- Де аспірин? - Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.

- Ах! - Вона знову пішла до ванної. - Щось трапилось учора?

- Пожежа, оце і все.

- А я дуже гарно провела вечір, - долинув її голос із ванної.

- Що ж ти робила?

- Дивилася передачу.

- Яку?

- Програму.

- Яку програму?

- Дуже гарну.

- Хто грав?

- Уся трупа.

- Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа. - Він тис пальцем на болючі очі.

Раптом хтозна-звідки війнуло гасом, і Монтег почав блювати.

Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілдред і здивовано спитала:

- Що це ти робиш?

Він з відразою подивився на підлогу.

- Ми разом з книжками спалили стару жінку.

- Добре, що цей килим миється. - Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу. - Вчора ввечері я була в Гелени.

- Хіба не можна дивитися виставу вдома?

- Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості.

Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.

- Мілдред! - гукнув він.

Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи в такт пальцями.

- Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? - сказав він.

- А що таке?

- Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.

- Ну?

Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.

- Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Аврелія...

- Він європеєць?

- Здається.

- Радикал?

- Я ніколи не читав його.

- Звісно, радикал. - Мілдред вертіла в руках телефонну трубку. - Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?

- Так, я ж сказав!

- Не кричи!

- Я не кричу. - Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився.

Вітальня ревіла в спекотному повітрі.

- Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.

- Чому?

“Тому що я боюся, - відказав він подумки. - Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: “Так, брандмей-стере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі”.

- Ти не хворий, - сказала Мілдред.

Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.

- Мілдред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?

- Ти хочеш усе покинути? Після стількох років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками...

- Якби ж ти її бачила, Мілдред!

- Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю - і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!

- Ти там не була, ти не бачила, - промовив Монтег. - Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?

- Вона просто дурна.

- Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.

- Все спливе, як вода під мостом.

- Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він тліє кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті. Мало не збожеволів.

- Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.

- Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.

З вітальні долинали звуки танцювальної музики.

- Сьогодні в тебе денна зміна, - сказала Мілдред. - Вже дві години ти мав бути на роботі - я щойно збагнула.

- І річ не тільки в тому, що та жінка померла, - вів далі Монтег. - Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. - Він підвівся з ліжка. - Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і - ф’юїть! - за дві хвилини все перетворено в попіл.

- Дай мені спокій, - відказала Мілдред. - Я ж нічого не зробила!

- Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?