Маруся

– Мовчи, племіннику; ти розкажеш опісля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я і батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за ро-дителі, щоб не думати об щасті свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже і сяка і така, ну так би й бить. А за її добрість, за її смирноту, покірність треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб він її кохав, жаловав, щоб – не дай бог! – коли і трапилось якеє худо, чи ділом, чи думкою, так він би її відводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобижати; а покірну та смирну, як вона, хто захоче, той і зобидить. Чим нас бог благословив у сім світі, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятеві, затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє діло, глядіти дуже пильно, щоб він був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив і не розтеряв, що від нас прийме, і щоб і її не довів ні до якої нужди; а коли бог благословить діточками, так щоб і їх до пуття через науку довести і дещо і їм зоставить. Тепер скажи мені, Василю, не правду я кажу?

– Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сполнив, що ви тепер розказуєте.

– Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе. Коли ж я знаю, що сьому не можна бути, і бачу свою Марусю, що зовсім розум погубила, полюбивши тебе… вона тепер рада за тобою хоч на край світу; іще-то господь її не зовсім покинув, а то думаю… Крий мати божи! (аж скрикнув Наум ї перехрестився). От по сьому-то прошу тебе ласкою та й приказую, як отець мого дитяти: покинь її, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч би вона тобі де і повстрі-чалась. Не погубляй її і душі її та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сім… (сказав і гірко заплакав), дай нам спокійно віку дожити й не доведи нас відвічати за неї на тім світі!

– Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем і хорошим хазяїном?

– Ти ж мені розказував про себе. Ти сирота; у дядьків твоїх по два, по три сини; і ти із ними у одній сказці [3]. Сказка ваша дев'ятидушна, дядькові хлопці малі; а як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись; і дядьки скажуть: «Ми тебе поїли, зодягали і до розуму довели, служи за нашу чергу». А що тогді буде з Марусею? Ні жінка, ні удова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто і не вірить, щоб була солдатка, та й чесна. Та й троха чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повіднімають, хто її защитить? Діточки без доглядання, у бідності, у нищеті, без науки, без усього помруть або – не дай боже! – бездільниками стануть. А вона затим ізстаріється, немощі одоліють, бідність, калічество… тільки що в шпиталь, до старців! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Ие приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!… Так-то, Василю, як 6й я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.

Довго Василь думав, похиливши голову, а далі аж повеселів та й каже:

– А як я найму за себе найомщика?

«Найомщика?» – подумав Наум, а далі й каже:

– А з чого ж ти наймеш, коли тільки получаєщ від хазяїна вісімдесят рублів у год, а батькової копійчини нема?

– Дядьки поможуть.

– Не потурай на те, Василю: поможуть, та не тобі, а собі. До чого дійдеться, тобі за тебе лоб забриють, а найомщик опісля піде за дядькових хлопців. Рад би і я тобі помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жінка багата, то так тягнутимуть, що тільки держись, і усе до кінця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копійкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобі образ царя небесного, і його матері пречистої, і Миколая святого! принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе і за твої гроші – от тобі зараз, обома руками віддам Марусю.

Як ударить Василь, вислухавши усе, руками об груди, як припаде на стіл, як заплаче, а далі, сказавши: «Усьому кінець», – кинувся на шию, обняв Наума кріпко і каже:

– Прощай, мій!… Коли ж тобі хоч трохи жаль бідного Василя, будь ласкав, будь жаліслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобі попрощаюсь з нею!

– Добре, Василю, – каже Наум, – та гляди ж: попрощайся! Чи розумієш?

– Усе знаю і усе зроблю, як мені кажете. От ввійшла Маруся, а за нею і Настя. Василь, узявши Марусю за руку, і каже:

– Марусенько! Правду, велику правду сказав мені твій батько. Треба нам розлучитись.

– І навіки? – через велику силу спитала Маруся.

– Побачимось… і будеш ти моєю, коли не на сім світі, так на тім! Прощай, моя Ма… – і не договорив, як вона зомліла й покотилась йому на руки. Він її пригорнув до серця кріпко, поціловав, віддав її нечувственну батькові на руки, поціловав руку йому і Насті… і пішов швидко, не оглядаючись…