Мати все

— Так, синку. Присвяти цьому день, подумай, а потім ми обговоримо це і я в усьому допоможу тобі.

— Потім? Чому не тепер?

— Зараз ми з Раєчкою маємо їхати в справах… — Іветта перехрестилася подумки і за мить скінчила сніданок.

Справ таки вистачало. Дбайлива мати не збиралася підкладати синові під бік ляльку, не обстеживши перед тим стан її здоров'я від кінчиків волосся до вдареного вночі мізинця на нозі.

— На вечерю Лідочку з чоловіком покличемо, — озвучила останню зі справ цього дня.

По квартирі Ліди Вербицької гасали питання. Чіплялися хазяям на вуста, хапали звичні речі, вимахували ними: «Оце вам ще потрібно?» І виходило, куди оком не кинь, усе зайве. Геть усе: і цей величезний телевізор, і ці надзвичайно затишні м'які меблі, і ці шпалери, що їх добирали з любов'ю… Із любов'ю. Ось воно! Любов би посеред мотлоху відшукати, у неї запитати: «А нам зараз що потрібно? Телевізор залишати?»

Ліда не сміла говорити. Стас не хотів. Бідкався подумки, що не пішов від дружини тої осінньої ночі, коли вона бігла за ним і кричала, щоб не покидав. Тепер би, але ні. Вона запитала: «Ти не пішов?», а йому пиха під кадик: чому він повинен іти, коли від нього цього чекають?! А він не хоче! А він коханку заведе, щоби дружині допекти. Чи Ліду врешті так грубо трахне, щоб і згадки про тих свінґерів не лишилося. Чи… ще щось.

Коли задзвонив домашній телефон, обоє зраділи. Ліда схопилася була, та чоловік першим наспів.

— Слухаю!

— З Новим роком, Станіславе, — почув і вухам не повірив. Уперше за чотири роки їхнього з Лідою сімейного життя Іветта Андріївна Вербицька назвала зятя на ім'я.

— З Новим роком, Іветто Андріївно, — відповів спантеличено.

— У вас із Лідочкою на цей вечір нічого не заплановано? — ще більш люб'язно запитала теща, і Стас остаточно втратив орієнтири. «Що сталося? Чому теща не наказує, а лише запитує, як це зробила би й будь-яка нормальна людина?»

— Ні, — відповів обережно. — Вам… Ліду покликати?

Ліда підхопилася, та Іветта Андріївна Вербицька вкотре приголомшила зятя.

— Дякую, не треба, Станіславе. Перекажіть Лідочці, що я запрошую вас двох сьогодні на сьому вечора на святкову вечерю.

— Метелик обов'язковий? — не втерпів Стас, та теща — маслом по маслу.

— Тільки гарний настрій і здатність скуштувати все, що приготує для нас Ангеліночка.

Стас поклав слухавку, подивився на насторожену дружину.

— Нас запрошено, — буркнув і з подивом констатував, що може… може розмовляти з нею.

— Ти підеш? — вона все запитаннями. Геть змінилася після тих свінґерів.

— І ти підеш! — мов кулаком по столу ляснув.

— І ти підеш зі мною? — знову запитала Ліда.

Примушувала до ствердних відповідей. «Так, він піде з Лідою, значить, вони й досі разом, значить, він не покине її, хоч вона й не благала, як зазвичай…» Стас не бажав дарувати їй надію.

— О пів на сьому вдягнися! — пішов на кухню їсти щось із банок, що лишилися з новорічної ночі.

Ліда здогадалася: крім смачної няньчиної вечері матуся приготувала для них оглядини трофею, здобутого для Платона. Знайомство з худою дівчиною-підлітком, яка спочатку зайняла Лідину кімнату, тепер — застовпила місце біля Платона, а далі — що? «Стас жахнеться», — подумала, та потім дійшла висновку, що Стас не здивується. Він Платона й досі не знає. Він просто не зрозуміє, на які тортури приречені і брат, і те худе дівчисько з переляканими очима, і, якщо вдуматися, — вони всі.

— їсти хочеться, — призналася собі, ніби перед нею — стіл, на столі — таріль, на тарелі — худе дівча, кропом обкладене. — їсти хочеться, — повторила недобре.

На столі — розкіш, нянька захекалася. А нікому й діла немає: біля ялинки скупчилися. Стас насторожений, Ліда на нервах, дівча те до Іветти тулиться, наче тільки вона захистить. Платон млявий. А Іветта в гуморі. Усе за планом.

— Лідочко! Станіславе! Хочу познайомити вас із Раєчкою. Тепер вона житиме з нами, і Платон уже сказав, що щасливий від того. Так, синку?

— Так… — безбарвно.

Нормально! Іветта Раю до Ліди зі Стасом підштовхнула. Ліда почервоніла до скронь, випростала руку, — привітатися хотіла, та дівча відсахнулося. Ліда перехопила гнівний мамин погляд, видушила з себе максимальну привітність.

— Мене звати Ліда. Я сестра Платона. Ми зі Стасом… дуже раді бачити тебе тут…

— До столу, до столу! — заметушилася Ангеліна, і всі посідали б, як і планувала Іветта, та Платон раптом уважно глянув на Стаса, підійшов, усміхнувся щиро і сказав:

— Я — Платон, а хто ви такий?

Іветта зблідла. Ліда гарячкувала:

— Тохо! Це… — Ну прості ж слова треба сказати: «Це мій чоловік, я люблю його, ми живемо разом». А як сказати? Що, коли не жити їм разом? Після свінґерів так і не поговорили.

— Я Стас, чоловік твоєї сестри. Я люблю її. Ми живемо тут… неподалік. Заходь у гості! — сказав Стас так щиро і природно, що вразилася не тільки Ліда, але й Іветта з нянькою.

— Добре, обов'язково зайду, — кивнув Платон так просто, що Іветта рота роззявила. — А тепер запрошую тебе до себе в гості. Ходімо, Стасе?

— Ходімо!