Меч Арея

Богдан тiльки тепер завважив, що ведмiдь повернувсь очима на захiд, а ще вчора дивився кудись у бiк полунiчний.

Гатиловi по спинi побiгли мурашки вiд здогаду. Та се ж подають йому знак кумири руськi!

Ввечерi вiн скликав у полотцi своїй раду велiю й наказав iз сонцем рушати. Коли ж усi розiйшлися, вiн покликав до себе старого конюшого.

— Мовив єси, що маєш волхва.

Вишата кивнув: так, є вiдун у нього.

— То приведи.

Вишата довго гаявся й нарештi прийшов iз гладким пiдстаркуватим чоловiком без вус i без бороди. Коли дiд скинув перед ним капловуху лисячу шапку, на головi йому засвiтився пучок рiденького сивого волосся. Й та сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косi очi з капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хiть питати в духiв своєї долi. Вiн пiдiйшов до вилицюватого азiйця:

— Ти хто єси?

— Ургуй, – вiдповiв той.

— Хто єси, питаю. Роду-породу.

— Калмак.

У ворожбита була гарна молодеча усмiшка, та волхвувати Гатиловi вже так i не схотiлось. Вiн махнув калмаковi йти, Вишата, помулявшись, i собi пiшов, а Гатило залiз до полотки. Авжеж, якого дiдька! Руськi кумири вказали йому сьогоднi путь, а вiн шукає у калмацьких загонах свого сина Данка.

Гатило лiг узголiв'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть усiяне синiми, бiлими й жовтими зiрками. Й через усе небо з полунiчних країв тягся широкий i безконечний Райський Шлях[18]. Вiн iшов споконвiку в тi краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам напрямок, усiяний зорями-очима, й не було йому нi початку, нi кiнця, як не має їх i життя на землi. Пiд ним русини проклали собi путь у греки. Тепер же вiн показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи незмiрна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та всепобiдника Юра, новою лiчбою, яку давало йому небо та руськi кумири.

Й уранцi, не тримаючись бiльше низiв та долин, Гатило вказав ополченню своєму iншу путь – на полудневий захiд, через Рудницю, до витокiв Дунай-рiчки та Райни в Чорногорi Захiднiй.

Гатило повiв свої добiрнi комоннi полки лiвим краєм. Решту воїв розподiлив чотирма поїздами, й вони теж сунули вперед широким вiялом, чимраз дужче вiддаляючись один вiд одного й змiтаючи все на своєму шляху. Першим праворуч од Великого князя йшов зi своїм вiйськом Вишата. За ним на такiй самiй розстанi гонь у триста-чотириста рiвнобiжне виступав Гатилiв старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор iз деревлянами, крайнiм же був Божiвой чернегiвський, повiвши сiврiв, i радимичiв, i в'ятичiв, i крив, i смолян.

I в уречений день, у середу сiдмицi, травного мiсяця в сьоме, лiта 451-го всi полки руського володаря напилися шоломами води з рiчки Райни. Полишивши лiворуч себе озеро, з якого вибiгав Дунай, Гатило ривком здолав хребет Чорногори й перейшов Райну вбрiд, мiлку й нешироку в сьому мiсцi мiж двома пасмами високих полонин, але досить швидку й пiдступну.

Стара римська фортеця Бауракорум, яку греки звали Базилiсом, а навколишнi смерди Базелем, оточена високими, зчорнiлими вiд часу кам'яними стiнами, впала за три днi. Римська залога з добiрних пiшакiв та комонникiв вiддалася Гатиловi на його ласку й волю. I через кожнi новi три-чотири доби до Бауракорума, в головну ставку Гатила, надходили вiстi з iнших полкiв, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од Вишати, привiз вiстку першим: у руках старого конюшого опинилась твердь латинська Аргентiарiя з мiсцевою назвою Стребрениця[19]. Потiм прислав гiнця старший Гатилiв син. Данковi косаки без бою взяли Вормацiю, тобто Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримiльдин брат здав синовi свого зятя Гатила всю землю Нови Лунг i перейшов на бiк руського вiйська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, вiдiйшов iз своїм полком на Захiд, де сподiвався зустрiтись iз римськими легiонами. Жупан пам'ятав давнiшню провину перед Гатилом i не наважився чекати його ласки в Новому Лузi.

Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана Сватоплука нарочитого сла велiйого болярина турицького Войслава з таємною ябедою, про яку знав лише вiн та Великий князь.

Годой, що заступив недужого Ратибора Бiлгородського, взяв у кривавiй, але швидкiй сiчi город Могонцiакум[20], а Божiвой чернегiвський – Агриппiну[21]. Таким чином, майже ввесь захiдний рубiж Галлiї був у руках Великого князя київського Богдана Гатила.

З сiєю, останньою, звiсткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест. Разом iз ним була сотня комонних можiв. На двох кобилах їхали якась жона в довгому чорному полоттi та маленький хлопчик, прив'язаний до сiдла за нiжки. Орест уклонився Гатиловi, торкнувшись рукою мармурової пiдлоги свiтлицi, де чекав на нього Великий князь:

— Од конюшого Вишати… – й кивнув головою за вiкно.

Гатило виглянув: Що за жона там?

— Мiровоєва, – проказав Орест. – I син його мал.

— А Мiровой де?

— Вскочив, княже, – винувато потупив зiр болярин.

— Ускочив? Куди?

— Мабути, на захiд…

— "Мабути", – передражнив його князь, та не став сваритися. – Гукни сюди.

— Жону? – перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.