Меч Арея

По хвилi двоє кремезних i ще досить молодих русявцiв з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатиловi до землi. Один з них, певно, сол, щось мовив, i Гатило тiльки тодi здогадався, що не покликав перекладача.

— Костана сюди! – гукнув вiн у прочиненi дверi. Й коли ябедник увiйшов, кивнув до гота, щоб казав свої вiншування. Той самий рудобородий почав заповiщатися:

— Герцог фон Дiтлiб! – i вдарив себе п'ястуком у груди. Тодi вдарив товариша по плечi й сказав: – Райтер Отокар Бiтерольф. Христом богом конунг вiзiготiв Теодорiк Рудобородий шле братовi своєму зичення довгих лiт i двадесять жеребцiв скакової породи.

Гатило мимоволi засмiявся на такi зичення й подумав, що всi готи, певно, рудобородi. Але то не мало стосунку до справи, й вiн заходився пильно слухати готських слiв. А дiждавшись кiнця, кивнув можевi, що заглядав у дверi, й щось шепнув йому на вухо, коли той пiдiйшов. Мiж поволi видибав у сiни, а далi загуркотiв чобiтьми по мармурових сходинах.

Увечерi слам було влаштовано пир, як i належить за руським локоном, бо сол завжди лишається слом, хоч би якi вiстi вiн принiс у пазусi. Пирувальники зiбралися на вiдкритiй терасi колишнього комiтського дому, на колонах та пiд арками горiли яскравi римськi смолоскипи, якi майже не кiптюжили, за столом лилися вина й меди, їлись простi й вишуканi страви, мовилися здоровицi. На городських же стiнах також нi на мить не згасали вогнi. Мiж визубнями кам'яних мурiв полискували бронзовi, залiзнi та скорянi шломи й рiзницi сторожi. Пiд стiнами ж iзсередини городу та поза городом миготiли вогнi руського стану й заливали непевним сяйвом усю долину до самого лiсу на горi.

Мiсяця травного

У римському станi панувало напруження. Старий, увiнчаний лаврами багатьох перемог воєвода Ецiй знав, що настала його пора: або вiн здолає нарештi Аттiлу, або ж Захiдня Римська iмперiя, зшита з багатьох клаптiв i чужорiдних тiл, перестане iснувати. Третього рiшення не було й вороття – теж. Пiд оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всiх пiдвладних i залежних язикiв. Разом iз вiйськом iмператора Валентинiвна були войовничi готи, й се теж багато важило.

Головне полягало в тому, щоб не дати Аттiлi з'єднатися з вiйськами вандальського короля Гейза. Сполученi полки римлян i вiзiготiв ударять спершу по головних силах Аттiли, що встиг захопити всю Пiвнiчно-Схiдну Галлiю. Тодi з тилу гунiв припруть залiзнi тагми константинопольського iмператора Маркiана, й якщо ласка Георгiя Побiдоносця та святого Димитрiя Побiдника буде на боцi християн, культурнiй Європi судилось iснувати й надалi: пiдвалини сторiччями будованої цивiлiзацiї лишаться непохитними во славу iстинного бога римських та грецьких патрицiїв. I тодi вже нiчого не варто буде знищити, змолоти вандалiв, якi захопили споконвiчнi римськi колонiї в Європi й Африцi, й повернути їх одвiчним володарям.

Римськi легiони суворим ладом просувалися трьома колонами. Тi, що були вже в Савої, ввiбрали в себе розбитi залоги втрачених мiст i фортець полунiчних i поспiшали на полунiч долиною Родани та Сони. Друге ополчення йшло слiдом за ними з П'ємонту. Третя група легiонiв, сформувавшись у Медiоланумi[22], побралась понад берегом Середземного моря на захiд, щоб з'єднатися з головним осередком готського вiйська. Сими легiонами правив iнший воєначальник римський – Лiторiй.

Головний воєвода вимагав рiшучих i швидких дiй вiд Лiторiя, й той не давав спочину нi пiшакам, нi комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни Лiторiй нарештi дiстався готських Ландiв на березi Бiскайської затоки, нi конунга Теодорiка, нi його полкiв там не було. Лiторiй негайно розiслав меркурiїв шукати Теодорiкове ополчення, та вони один за одним поверталися з нiчим. Лише на десятий день приїхав ледве живий вiд утоми гонець, заморивши десятьох коней.

— Готи аж коло городу Тура на Луарi, – повiдомив вiн.

— Що рече Теодорiк? – нетерпляче спитав Лiторiй.

— До конунга мене не пустили, високий начальнику.

Отже, все вiдбувається так, як те й передбачив Лiторiй. Вiн ще ранiше казав про се головному воєводi Ецiєвi: на готiв сподiвання малi. Ецiй не послухав його, й Валентинiан пiдтримав головного воєначальника. Тепер побоювання справдилися.

— Що мовлять готи? – спитав вiн удруге, й гонець вiдповiв:

— Мовлять, що не брались воювати з Аттiлою, а тiльки з вандалами Гейзерика, високий легате.

Й се теж можна було передбачити. Лiторiй наказав негайно слати гiнця до Ецiя…

Ецiй сам поїхав у стан конунга Теодорiка, й Теодорiк сього разу не наваживсь ухилитись вiд розмови з головнокомандувачем римського полку. Та вiдповiдь його була та сама.

— Нехай велемiжний воєвода не сердиться на мене, – сказав Теодорiк, неспокiйно посмикуючи край сивуватої рудої бороди, – але цiлували смо iкону пресвятої Богородицi воювати з римлянами проти вандальського володаря Гейзерика. Про Аттiлу не ходили смо ротi, велемiжний i славний воєводо…