Меч Арея

Подiбними словами за тисячу п'ятсот рокiв до Багрянородного висловився про наших далеких пращурiв i Геродот (Л., 1972): мовляв, скiфами їх прозвали греки, самi ж себе вони називають околотами (IV, 6).

Та, зрештою, всiм вiдомi й слова нашого, київського iсторика Нестора Лiтописця, який, перелiчивши всi руськi племена, зауважує: «I є городи їхнi й донинi, й прозиванi вони греками Велика Скiфiя».

На нашу думку, свiдчень про те, що «гуни» та «скiфи» синонiми, – досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тiльки скiфiв, тобто схiдних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстарiшi пiснi германського епосу, найстарiшi й, безумовно, найменш переiнакшенi, – iсландськi квiди-казання про грiзного царя Аттiлу «Атлаквiда» та «Атла-маль», – дають нам пряму вiдповiдь на запитання: гунами германцi називали й захiдних слов'ян. У всiм вiдомому драматичному сюжетi нiбелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що цi бургунди – германцi, то й германцiв слiд називати гунами, бо ж бургунди в епосi – родичi гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'

В iншому епосi, так званiй "Новiй Еддi", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважається синонiмом до слiв "енети" й "венети". Це вченi помiтили вже давно й висловили своє ставлення до квiд як згустку найдавнiшої народної пам'ятi. В скандiнавському епосi "Хельга-квiда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в iсландських квiдах. В однiй з примовок до "Хельга-квiди" сказано, що пiд словом гуни давнi шведи розумiли слов'ян, пiзнiше почали їх називати вендами й венедами. Звiдси слiд зробити висновок, що "гуни" – загальна назва слов'янських народiв: i антiв та склавенiв Иордана, яких пiзнiше грецькi ж таки iсторики називають лише скiфами, й венетiв чи венедiв. Що енети, венети, вени та венди – слов'яни, в цьому нiхто не сумнiвається. Їх згадує ще Геродот – отих венетiв-енетiв Пiвнiчної Адрiатики (1, 96; V, 9). Назва походить вiд грецького "ене" – слава, хвала. Це знав i видатний чеський iсторик Любор Нiдерле, але в своїй працi вiн каже: "Назва "слов'янин" – слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невiдомi нi його етимологiя, нi первiсне значення… Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глорiозi" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й вiдомий слов'янський поет i археолог Ян Коллар пiдтримав його своїм авторитетом. Iнше тлумачення, не менш давнє, засвiдчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й перекладає як "вербозi", "сермоналес", "гомоглотти".

Це пояснення сприйняли такi видатнi дослiдники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останнiй спирався, зокрема, на аналогiчний факт, а саме, що слов'яни називали сусiднiй народ, мови якого не розумiли, "нiмцями", вiд сова "нiмий". Хоча ця, друга, гiпотеза мала багато прихильникiв, та все ж бiльшiсть сучасних лiнгвiстiв одкидає її на тiй пiдставi, що слов'янський суфiкс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежнiсть до конкретної мiсцевостi й що в такому разi назва "слов'янин" повинна була бути утворена вiд назви мiсцевостi ("Слово"?), – назви, яка, на жаль, нiде не трапляється…

Я. Розвадовський наводить низку назв рiчок у Польщi та Росiї, назв, утворених вiд форми "слав" i "слов", i припускає, що iснувала рiчка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста мiсцевiсть, називана Словом, а народ, який жив у тiй мiсцевостi, отримав од неї назву "слов'яни". Цi назви рiчок утворенi мовбито вiд кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Такої самої думки дотримував i Мiлан Будимир".

Я недаремно навiв таку довгу цитату, що вiддзеркалює думку одразу трьох видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян Розвадовський, трохи орiєнтувався в українськiй мовi та українських науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують Україну та українiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали український фольклор, вони довiдалися б що Днiпро має й другу, паралельну назву – Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в Києвi ж, крiм Днiпра-Словути, є ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд землю.

Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсiя є спiльний епiзод про те, що Ерманарiк потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого так i сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В iншому епiзодi Саксон пише: «Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже володiв Фродо III, король готiв-датчан» (Саксон Граматик. Iсторiя Данiї. – 10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами.