Меч Арея

Тоді Рим нацькував на них інших варварів — візіготів, щоб їхніми руками повернути собі іспанську провінцію. Але імператор Гонорій 411 року накликав тих готів на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподівавсь імператор. Валларій, конунг візіготів, і досі вагався, з ким вести війну, хоч уже чотири роки сидів в Аквітанії. По тому минуло ще чотири роки, й нарешті Валларієві пощастило пересварити слов'янських володарів Галиції, Турингії та Вендії. В одній сутичці між ними готи викрали жупана Предівоя й відіслали його в Рим імператорові Гонорію. Але на тому й кінчилася та рать. Валларій помер, і на його стіл був обраний конунгом Теодорік, між дужий і нестрашимий.

Коли велій жупан слов'янський Годо переправився з великим військом через Гібралтар в Африку, щоб звоювати ще землі для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом візіготів Теодоріком ударити на Іспанію. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападників.

Після смерті Года батьків стіл посів Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Він був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, він говорив мало, ненавидів розкоші, був страшний у гніві своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах із народами, він умів, де треба, посіяти зерно незгоди, вмів і гасити зненависть до себе. Таким він уступив і в Африку, закликаний Воніфатієм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував і перед смертю скликав синів своїх і заповів їм: живіть у мирі й любові, наслідуйте царство по ряду й черзі старійшого».

Але то вже було пізніше. Тим часом готський конунг Теодорік і сам був не від того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодоріка малося дві доньки, й він мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янській же державі жило безліч княжичів. Одну дочку Теодорік і видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Іспанії та Африки Гейза.

Візіготській княжні чимось не припав до вподоби свекор, і вона хотіла отруїти його. Нестримний у своїй люті жупан наказав позначити невістку тавром злодійства: їй вирвали ніздрі, повідтинали вуха й вирядили до батька.

Се сталося напровесні минулого року. Ображений Теодорік вирішив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тільки привід до раті, яка назрівала між вендськими слов'янами та готами довгі десятиліття.

— Маємо знаннє, — сказав Гатилові сол, — що готський конунг послав велії дари імператорові римському Валентиніанові.

— Шукає дружби? — сказав Гатило й зітхнув.

— Так, пане Велій ксьондзе, шука, — відповів сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових років між із довгим сивим волоссям, важким носом, і червонястим, добре подзьобаним віспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи між річками Туром і Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вічі Великому князеві.

— Й що маєте чинити? — спитав Гатило.

— Буде валка вельми кервава, — відповів Градимир. — Якщо готи здолають нас, то повернуть копія свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:

— Давня істина. Але я відаю її. Скільки раті сполчити може Гейзо?

Граднмир замислився. Такі серйозні речі можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на віщо не здатна його земля.

Поки жупан думав. Гатило вийшов у сіни й сказав можеві, що стояв там на чатах:

— Вишату сюди. — Потому примовчав і додав: — Шу-мила такоже.

Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сів до столу, де сутулився жупан Градимир і його два молодші товариші. Й коли завітали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пізньої ночі...

Вже майже два роки Гатило був на якомусь піднесенні. Кремезні, трохи зсутулені плечі його розпросталися, хода стала пружніша, й навіть сивини в оселедцеві, що в'юнився з тім'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навіть і того, що вона живе, ходить і дихає, що вона є на світі. Гримільда, яку він і всі в Києвому городі називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жінку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сіяв у серцях жах, виявився м'яким і згідливим. Се спершу здивувало молоду жінку, й вона не вірила своїм очам. Тоді зрозуміла, що Гатило ставав таким тільки коло неї, що Гримільда потрібна сій могутній і всевладній, а по суті самотній людині, що в неї князь шукає не просто жону, а істоту, яка б дала йому спочинок і забуття від непосильних турбот і щоденних хвилювань.

Се розтопило її скрижавілу душу й розтопило так, що вона й сама не помітила, коли те сталося.