Меч Арея

Коли Огнян-Гагні поїхав, Гримільда дала волю сльозам, тоді ввійшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чім річ. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невістки ні того дня, ні наступного, ввечері ж увійшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала:

— Йди...

— Докуд? — стрепенулася Гримільда.

— За Гатілу. Мислила-м і перемислила-м... Іди-таки.

— Се речеш мені ти?

— Йди.

— Мати Сікурдова?

— Сікура венце не буде...

Вона втерла сльозу, але очі в неї були сухі й червоні.

— За тего нехристя? Поганця?

— Йди, Гримо.

— Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не піду. Вреклася-м вірнити Сікурдові.

— Сікура немає...

— Гатіла ж має сто жіні

— То є лжа. Має двох.

— Двох!.. — буркнула Гримільда. — Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пізньої ночі, замовкали тільки тоді, коли ввіходила їхня челядниця, стара Лана. Гримільда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сікурдова мати мовити таке? Як?

Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всі на світі закони честі й крові.

— Йди.

Гримільда почала підозрювати свою свекруху — не інакше, як її підкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося ні в які вузли.

Наступного дня прибув цілий поїзд — і сватовець Великого князя київського Остой, і малий болярин Судко, й домажирич грек Адаміс, і єпископ землі Бургундської Ратарій, і молодший брат Гримільди Гагні, й середульший Горват-Гернот, і слуги та челядники.

— Я-м християнка, — гордовито відповіла Гримільда на заказ княжича Остоя. — Хіба ж личить мені йти по язичникові?

— Русини родичі лужицьким сербам, — відповів Остой. — Ми смо кореню їдного й крові єдиної.

Гримільда не відповідала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грізного володаря русів була неприємна. Втрутився єпископ Ратарій:

— В землі Гатіли многі християни, дочко. Многі витязі віри нашої там. На тобі залежиться — зверне Гатіла очі свої до Христа чи не зверне. Есфір стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рід від злого Аммана. Так речено в святому письмі, дочко. Стань же й ти новою Есфір'ю й порятуй свій народ.

Гримільду прорвало. Тепер вона вже знала, в чім річ і чому її так старанно випихають за того «злого Аммана». Вона крикнула не до єпископа, а в вічі своєму середульшому братові, правій руці короля.

— Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвіст! Тепер я вже відаю! Все відаю! Й не вмовляйте мене — не буде сього ніколи!

Вона втекла на другу половину терема — до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сиділа й нічого не казала їй, навіть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримільда голосила й тіпалась у лихоманці, коли ж сльози ссякли й на неї напала болісна гикавка, стара Ойда взяла зі столу мідяну кварту й піднесла невістці. Гримільда, цокнувши зубами по червоних вінцях, випила все й злякано підвела очі на свекруху:

— Що дала-с мені випити?

В горлі їй гіркотіло й пекло, але й гикавка, й тіпаниця враз урвались. Ойда мовчала.

— Що було в кварті, речу? — підвищила голос Гримільда.

Стара повільно, по складах проказала глухим і мовби не своїм голосом:

— Одворот-зілля й приворот-зілля, й будеш йому жоною.

Молода жінка, не кліпаючи, дивилася на неї.

— Пощо зробила-с таке?

Стара нахилилася над нею, чорна й лиховісна проти світла віконечок, і тільки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримільді здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена відьомська іскрина. Вона аж підвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тільки привидилось, але так нічого й не побачила. Свекруха відповіла:

— Кров Сікура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годні ні до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато літ попереду.

То було справді страшне, те, що казала Ойда, й невістка дивилася на неї, мов приворожена, зовсім упритул, і не могла відвести погляду від її очей.

І коли трохи згодом рипнули двері й увійшов єпископ Ратарій, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фіалкову сутану й фіалкову шапчинку на голові, опасистий єпископ сказав:

— «Хто піде за Христом, той не має ні вітця, ні матері, ні братів, ні сестер», — так рече в посланні свому апостол Лука.

Гримільда ж думала своє. Хто сказав сі слова вустами Ратарія? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тоді на стару Ойду й тремко зітхнула В голові їй усе переплуталося, й не могла нічого ні втямити, ні розібрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромі, чому вона тоді не надала ніякого значення. «Й чути стало плач у городі Рама — плакала Рахіль і ніяк не могла втішитися...» Вона не знала, що то за Рахіль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тільки її.

Гримільда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нікого не бачила.