Меч Арея

І не вдали дані, й була січа велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки під рукою малі, й воротився вдруге, й була знову січа від усходу до заходу сонця, й подоліли косаки, й булгари побігли волаючи, й появ Годечан талів[8], і полон многий, і вози, й вежі, й табуни, й вівці, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править під рукою руського князя й до сьогодні, даючи дань.

В літо 424-е

Місяця сухого

Зима кінчалася, колись пращури в сей місяць сушили порубаний ліс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пекові. Тепер же ланів було досить, і не треба було сікти і стинати дерев і сушити їх на морозі. Сніги стояли майже до коліна, тверді й злежані за зиму. Й з останнім снігом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.

Богдан дивився на неї й не міг угадати, хто б то міг приїхати до них о такій порі. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгій гуні навопашки, метушилася коло гості, й та кланялася до княгині Ради, торкаючись правицею втоптаного снігу.

То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкій постаті прибулиці здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений і чекав, коли жони піднімуться сходами ґанку й увійдуть у широкі сіни.

Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осіннє небо, вічми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як і в матері, було майже затулене чорним полотком, Богданові по спині сипонуло жаркими мурашками.

Мить розгубленості тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князеві, плавко пішла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.

Богдан потупцявся в сінях, вийшов на ґанок, тоді його розібрав сором, і він майже побіг сходинами вгору, до своєї світлиці, наслухаючи, що робиться на тій половині, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до світлиці заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але ті мовчали, й він так і не наважився спитати кого-небудь.

Мати прийшла тільки перед смерком, коли Богдан мало не шалів од цікавості й нетерплячки. Вона сказала:

— Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можі твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер... Чи чуєш мене, Божку? — глянула на сина Рада, бо він, здалося їй, не слухав і не чув того, що вона прохала.

— Чув єсмь... — озвався Богдан, але насправді таки нічого не чув. Коли два роки тому нарочитий між сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, він ще й посміявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самі тільки вічі, й серце млоїлося цілий день. Материні слова бриніли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.

— Куди? — спитав він одним словом, як звик іще в дитинстві.

— До Нежині, Божку. Вона вже друге літо в своїх кревних. Коли князя Вогняна... Та ти й сам... То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.

І тільки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарешті, що від нього вимагали, й відповів у вже зачинені двері:

— Буде, як речеш.

Уранці він вийшов у двір, де можі й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була бліда, це значилося навіть по вузенькій смужці обличчя, не запненій полотком, але очі її всміхнулися Богданові, й він почув:

— А ти-с виріс, княже. Й зможенів єси...

Богдан сказав не знати нащо:

— Еге... — Й сердито відвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тоді, дванадцять літ тому, коли він, закоханий і сопливий, плакав у матері на грудях.

— А я старію, — мовила княгиня Ясновида.

— Скільки ж маєш?

— Чотирма літами єсмь од тебе старіша, княже.

Вона вже мусила сідати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Коні нетерпляче копали сніг. Стара госпожа проказала:

— Гладенької путі саням!

— Спаси Біг вас, — тихо відповіла Ясновида, сягнула рукою снігу й сіла в санки, закутуючи ноги ведмедном.

Це було в останній місяць зими. Коли ж сніг зійшов і протряхли дороги в степу й у лісах, Богдан звелів сідлати коня. Взявши з собою тільки Вишату, погнав до Нежині. Дніпро, щойно звільнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював і Почайну, й Оболонь, навіть на Трухань-косі стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гілля.

Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварі й Княжичі. Тут ще було мокро, земля Сіврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дісталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорі в трепетовому лісі вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловців за бобрами.

Над неосяжними плавнями стояв густий туман, і двом подорожнім було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висіла така тиша, що й їхні глухі голоси, й тупіт коней по вогкій землі здавалися геть чужими й недоречними, ніби всьому початок у сій забутій людьми й кумирами пущі саме ся тиша, яка висне тут із прадавніх часів.