Меч Арея

— Пощо не хочеш?

— Вил утече.

— Який вил? — не зрозумів князь.

— Ось-го, борозний, — показав він на молодого волика, що стояв у борозні.

— Я держати-йму.

— Натне.

— Куди? — знову не второпав сіврської говірки русинський князь.

— На риг! — засміявся смерд і, взявшись обіруч за чепігу рала, гейкнув на волів і попередив князя: — Тікай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне.

С-соб, тобі реку!

Сірий волик-третячок і справді косував більмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, і Богдан од'їхав убік. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав:

— О!

Гатило подивився, куди він показує, й припустив жеребця. Зовсім поряд виявилися ворота селища, й відти виходило дві жінки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упізнав одразу, бо не впізнати не міг. Він зострожив коня й пустив учвал, а біля самих жінок здибив його й скочив додолу.

— Будь здоровий, княже, — тихо привіталась Ясновида, нітрішечки не злякавшись. — Пощо заблукав єси в нашу Сіврську землю драговиту?

— Тебе видіти, — зухвало відповів Богдан.

— То й виждь, — засміялась вона. — В нас на жону можна дивитися без плаття на главі.

Княгиня говорила з відчутним сіврським проголосом, і Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне відгороджується. Він роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спідлоба, не владна випростатись:

— А без стариць дозволяють сіври говорити можеві з жоною?

— Се є незаконно, княже, — раптом зашарілася княгиня.

Вишата стояв оддалік, і Богдан майже благальне проказав:

— Ізжени старицю, казати-йму тобі щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:

— Се є незаконно, княже...

— А ти кой єси? — недружелюбно просичала на нього бабця, тоді зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бік, куди вони допіру йшли.

— Київський князь, — навздогінці відповіла старій княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом віч-на-віч. Молодий русин стояв біля неї високий і кремезний, наче дуб, і вона здавалася собі проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленості, яку не могла прогнати з серця.

Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, і Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тільки карий оселедець вився з маківки поза вухо.

— Єси вже істинний князь, — вихопилося в неї мимоволі, та Богданові було не до хизування своїми достойностями. Він витер дном ковпака піт з обличчя й знову натяг собі на голову, тоді ступив крок і взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще ніколи не бачив Ясновиду, навіть дванадцять тому літ, хоч відтоді перебачив і перезнав багато жін усяких, і золотих, і срібляних, і дармових, бо так вимагав закон і звичай у найманому війську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендітну й слабосилу, він пригорнув і поцілував у шпаркі вуста. Тоді підвів очі й уздрів свого мовчуна-конюшого. Вишата повільно їхав геть, але ніяк не міг одірвати погляду від отих двох, що цілувалися посеред білого дня.

Дивлячись йому вслід, Гатило проказав, не відпускаючи Ясновиди:

— Ходи по мені жоною.

Вона завмерла, тоді поворушилася й випорснула йому з рук.

— Негоже єсть полянинові брати вдовицю.

Голос у неї збляк, і вічі теж стали схожі на вчорашній сивий туман.

Вона повторила, мов сама себе переконуючи:

— Негоже вдовиць...

— Я єсмь князь, а не лиш полянин.

— Закон для всіх ваших русинів єдин є: що для князя, що для смерда.

— Ти ж не руського роду-с, але сіврського! — майже крикнув Богдан.

— Зате ж ти єси русин, полянин...

Він знову пригорнув її, дивлячись услід Вишаті, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида підняла вічі й сказала:

— Дай, княже, я поцілую твої вуста. Впосліднє. Я люблю тебе.

— Чуй, княгине, — озвався Богдан, — візьму тебе в наліжниці — того ніхто мені не заперетить!

Вона сахнулась:

— У наліжниці? Не буде того! Чув єси? Не будеї

Болісно схлипнувши, вона побігла в той бік, де видніла чорна згорблена спина стариці, київський же князь безвільно стояв і стояв, неспроможний ні зрушити, ні гукнути вслід їй хоч слово...

У місяці квітному, коли смерди вже досівали останні гони ярини, Богдан знову поїхав у землі сіврські. Сього разу був сам. Лишивши коня в сідлі й знявши тільки вуздечку, він без вагань увійшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усіх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, білі й чепурні, але маленькі, мащені глиною лише з-від вулиці.

Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сіней, він зіткнувся зі вже знайомою старицею. Бабця шаснула в одні двері, він розчинив протилежні й побачив Ясну.

Княгиня сиділа біля розчиненого в садок віконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долівки, встеленої травою, на траві сиділа чорнявенька дівчинка років півтора-двох і бавилася з пухнастим білим кошеням.