Читаем Меч Арея полностью

Збагнув лише тоді, як добіг на край лісу, де стояли його брати. Він розгублено глянув на них, по тому на Сікура й упав навколішки. 3-од річки чулися захоплені вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кінчено, все пішло прахом, і надії, й сподівання, лишався тільки біль у попереку та незмивна ганьба.

— Мовив єсмь: стережи коліно, — проказав Сікур.

— Коліно, — безтямно повторив услід йому Гано.

— Перехитрила тебе...

Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сікур обізвався:

— Дай мені твій обладунок.

Вони стояли за густими кущами, й коні тупцювались неподалік, немов пройняті хвилюванням людей.

— Дай, мовлю!

Гано й досі чипів навколішках, і Сікур підійшов і заходився розстібати його шкіряну лускату різницю. Тоді грубо стяг її, роздягся сам і кинув свою вдяганку Ганові під ніс, а перебравшись, узяв готський шолом і всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавиці, але вони були до суті такі самі, як і в Гана.

— Лови вороного.

Найменший з трьох братів ухопив Гайового коня й привів ближче, Сікур скочив у сідло й безоружний погнав до річки, де й досі галасували, раді перемогою Брунгільди, готи. Коло річки Сікур, не зсідаючи, підібрав Гановий щит і коп'є й ударив ними раз, і в друге, й утретє. Всіма мовами світу се означало одне: бій не закінчено, супротивник вимагає герцю.

В юрмі запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Він навіть сердито махнув на нього рукою, щоб відчепивсь і забирався під три чорти, але Сікур повторив свій виклик.

І се вивело Брунгільду з себе. Вона раптом ускочила в сідло й подалася до того місця коло гаю, звідки починала сьогоднішній герць, а Сікур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Він навіть не блимнув у той бік, де за кущами й досі чипів навколішки переможений Гано й тупцювалися його молодші брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його політок Горват просто спопеляв Сікура очима. Сікур звівся в стременах, прикипів головою до конячої мокрої холки й понісся назустріч білому коневі та його вершниці, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лівому боці, й вороний Ганів жеребець знову жахно кричав, і Сікур теж кричав, сам того не помічаючи, й коли до білого коня й низько припалої на луку Брунгільди лишалося кроків із двадцять, він почав здіймати свого щита під саму бороду, під широке забороло, куди цілилась Брунгільда, й сам стискав коп'є, майже прирісши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи підступний порух Брунгільди, сіпнув щитом униз, прикривши ним усю ліву ногу й усе сідло. Брунгільдине коп'є ковзнуло по щиті, й діва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оці допомогти важкому ратищу всією вагою свого тіла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замір і скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попід щит і попід ліву ногу, захищену цупкою шкіряною латою, ковзнуло по лискучому сідлі, розпанахало білому жеребцеві ввесь мокрий клуб і просто зняло вершницю. Брунгільда перекинулася в повітрі, й коп'є випало теж, та ліва рука якийсь час тримала кінський повід, і зошалілий од несподіванки й раптового болю жеребець тяг її по землі ще кроків із двадцять, потому став дибки, вирвав повіддя й майнув просто лугу й просто річки, й червона кров з його рани горіла на яскраво-білій шерсті.

То було вже по той бік людського юрмища, де стояв на сумирному коні старий граф. Сікур осадив Гайового воронця, з ніздрів якого летіла рожева піна, й скочив додолу.

Графова донька лежала навзнак, та коли Сікур схилився над нею, вона підвелась на лікоть, а вільною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув і покотився вниз. Волосся Брунгільди сипонуло, й розпливлося по плечах, і сягнуло березільної трави, а Сікура мов бичем стьобнули холодні, повні зненависті Брунгільдині очі.

Переможець, насилу здолавши в собі той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкіряну різницю, розпанахав її, тоді схопив за складчасту сорочку й теж сіпонув, бо так належало робити переможцеві, й Брунгільда не пручалась, міцно підперши себе ззаду обома ліктями. Білі перса з рожевими вершечками випорснули й затріпотіли під поглядом Сікура, й він дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нічого такого, дивився й не міг одвести погляду, й досі схилений над розголеною до пояса дівою, й вона не боронилася, лише заглядала в щілину між заборолом і козирком шолома.

Тоді Сікур, і досі несилий одвести віч, позадкував — і задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мідний щит Брунгільди, й се вивело його з нетями, він побіг до Гайового коня й просто злетів у сідло й .уп'явся в змилені боки п'ятами.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Черный буран
Черный буран

1920 год. Некогда огромный и богатый Сибирский край закрутила черная пурга Гражданской войны. Разруха и мор, ненависть и отчаяние обрушились на людей, превращая — кого в зверя, кого в жертву. Бывший конокрад Васька-Конь — а ныне Василий Иванович Конев, ветеран Великой войны, командир вольного партизанского отряда, — волею случая встречает братьев своей возлюбленной Тони Шалагиной, которую считал погибшей на фронте. Вскоре Василию становится известно, что Тоня какое-то время назад лечилась в Новониколаевской больнице от сыпного тифа. Вновь обретя надежду вернуть свою любовь, Конев начинает поиски девушки, не взирая на то, что Шалагиной интересуются и другие, весьма решительные люди…«Черный буран» является непосредственным продолжением уже полюбившегося читателям романа «Конокрад».

Михаил Николаевич Щукин

Исторические любовные романы / Проза / Историческая проза / Романы