Меч Арея

Кілька боляр і старців ділили золото, й срібло, й усякі цінності Рогволода на три частини: одна піде родині небіжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. Єутихій кривився, що старці так вільно вештаються в скітниці його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовті та білі номизми грецького й латинського карбу, ваговиті шестигранні руські гривни, кільця, обручі та інші прикраси, але нічого вдіяти не міг. До красної світлиці він не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають і чепурять його вітця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вічі, тоді знову йшов до скітниці, до стаєнь і кошар, до клітей і підклітей, де теж господарювали сиві діди.

На високому пагорі над самим Дніпром теслі клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небіжчиком. Єутихій слухав цюкіт їхніх сікир і бородов, і на душі в нього ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли він навіть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер?

Він не всвідомлював, що досі жив під батьковою рукою, мов курча під теплим і надійним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосів його. Єутихій спробував навіть усміхнутися до свого двоюрідного племінника, та Богдан ходив заклопотаний і не звертав на нього уваги.

Тим часом од Дніпра десятьма парами волів притягли величезну ладдю. В ній могло вміститися щонайменше півтораста можів, коли б щільно поставали один коло одного, але призначалася вона для останньої подорожі князя й тільки князя. То було гарне й глибоке судно з різьбленими насадами й величезним дерев'яним змієм на носі.

Того змія витичівці бачили незліч разів, але тільки тепер належно придивилися до нього, бо він мав одвезти в ірій їхнього Великого князя; якого там не є, але їхнього, руського. Змій був сердитий і лютий, зі скляними червоними очима та справжніми дикунячими іклами, що стриміли йому з пащі. Досі він одганяв з-перед себе ворогів землі Руської, тепер же мав одганяти від небіжчика злих духів, і навів, і перевертнів, і вовкулак, що, як відомо, так і нишпорять навколо померлого, аби забрати його душу й перейняти собі його силу.

Ладдю котками прикотили до воріт, вона туди насилу влізла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тоді потягли далі, в княжий дворець, і поставили коло самого ґанку терема. Небіжчик пробув, у світлиці рівно три дні, більше не належало. Він устиг попрощатися й з Цуром, і зі своїм домовиком, і всіма тими, що стережуть хату, й вогонь у печі, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на поріг навів, і вовкулак, і перевертнів. Усі три дні й три ночі на столі довкруж домовини, й на лавах, і на лутках вікон, і по кутках та полицях стояли горнеці та горнятка з медами та стравами, й небіжчик частував їх на прощання й сам їв, і тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю.

Труну несло шестеро можів оружних. Вони ступали повільно й у ногу, й старі жони та жінки кидали їм під поробошні м'яту й любисток. У світлиці, й у сінях, і на сходинах, і в нижніх сінях пахтіло різким зіллям, а можі несли й несли домовину, й коли поминули й останні двері, трохи підняли голову труни, щоб небіжчик міг побачити ладдю, в якій полишить сей світ.

А ладдя вже стояла на величезних, ще білих і вогких од земного соку полозках, і то теж так належало, хай спокійною буде остання путь і хай змочують її земними соками витичівські дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жіноцтво порозв'язувало на собі хустки й заголосило. В якої не бігли сльози, та дряпала себе нігтями по лицях і теж голосила. Кожна сльозина придасться небіжчикові там, бо хоч в ірію й гарно та зелено, й квіти ввесь час квітнуть, і не буває зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрі щоки полотками й клали в човен.

Жіноче голосіння розчулювало й можів, і вони теж плакали, не криючись, і так тривало від княжого ґанку за ворота двірця, за ворота городу й аж до того місця, де вже стояла міцна біла хата о трьох стінах, крита житніми кулями. Жито — се є життя, мертвому ірій, а живим треба думати про своє, бо життя ніколи не починається й ніколи не кінчається, й люди все те знають. Навколо хатини зібралися всі старці, що прийшли до городу стольного з усіх україн, усі городяни й багато смердів із городищ і сіл. Пагір аж рябів од узороччя й дорогих оздоб на можах і жонах, бо смерть — то теж частина життя, й людина мусить стрічати її, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважніла б од сього й провалилася б у прірву.

Тут-таки біля хати тризна закінчилась і почалася страва. Мрець має востаннє скуштувати зі своїми близькими й кревними всього того, що любив за життя, бо в ірію не їдять, а якщо й їдять, то ще не відомо й що. Тож небіжчик мусить мати страви на всю довгу путь до вирію.