Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Під час теоретичної підготовки мандрівки я ґрунтовно проштудіював на форумі «TripAdvisor» усю наявну інформацію про такос. Там подейкували, що у великих містах більшість страв національної мексиканської кухні спеціально адаптовано під розніжених туристів і не становлять жодної загрози для неадаптованих заокеанських шлунків. У той же час сайт застерігав, що в глухих автентичних районах Мексиканських Сполучених Штатів дещо недорозвинене поняття слова «адаптація», через те там-таки можна натрапити на справдешній такос, а з ним, справдешнім, слід поводитися якнайобачніше.

Це була коротенька передмова, що мала на меті підготувати вас до нижчевикладених фактів і подій. А отеперечки сама історія.

Кепське бурчання в животі підхльостувало мене, тому я квапливо мігрував на другий бік вулиці і вишукав охайний ресторанчик, над входом котрого висіла мальовнича вивіска «El mejor tacos en Puebla

[82]». Пафосний напис не вельми відповідав зовнішньому вигляду кухмістерської, але від запаху, який долітав з кухні, мій шлунок ґвалтовно зарепетував і сам потяг мене всередину.

- Que quiere, seсor

[83]? - офіціант був тут як тут.

- Такос, звичайно, що ж іще, - впевнено кажу до нього англійською, так, наче гризу той такос щоранку. - І… ем-м-м… одне пиво, «Negra modelo», por favor.

- Слухаюсь, пане. Зараз усе буде.

Тут слід сказати, що такос (або тако) - це не стільки якась специфічна страва, скільки питомо мексиканський спосіб споживання усілякої всячини. Коли ви замовляєте такос, вам зазвичай приносять пачку тонких пісних млинців, що звуться тортильями, таріль з їстівним начинням і різні підливки. Ви самі накидаєте начинку на тортилью, зрошуєте зверху підливкою, і закручуєте оте все ріжком або конвертиком. На тому й усе - такос готовий до споживання.

Хвилин за п’ять офіціант обставив стіл і приволік моє замовлення.

Я наклав на тортилью тушкованого м’яса, кілька шматочків гострої ковбаски чорісо, притрусив зверху цибульки і зеленого салату, навіть пару грудочок подрібненого кактуса поклав, а потім на хвильку завмер у сум’ятті. На столі переді мною красувалися три глиняні кандійки з різними підливами. У першій ринці бовтався криваво-порфіровий, полум’яний як Марс соус чилі, в другій кучугурилася м’ясиста гвакамоле - густа, але безневинна паста з м’якоті авокадо, а в останній відсвічувала зеленню невідома мені, абсолютно миролюбна й сумирна на вигляд підливка.

«Гвакамоле - це для дівах, - відразу розсудив я, оскільки знав, що пюре з авокадо зовсім не гостре. - Соус чилі навряд чи внесе щось нове у мої гастрономічні знання. Спробую, мабуть, отой зелененький, гляну, що воно таке на смак…»

Тож я бадьоро вхопився за черпачок і розмашисто накидав поверх м’яса та овочів зо три повних ложки ріденької зеленкуватої маси. Якби тоді я хоч на мить звів очі від тарілки, то нагледів би, що навіть кухарі повистромлювали свої довбешки з-над дверей кухні й очманіло витріщалися на мої рухи. Однак мій шлунок настирливо гарчав, а під язиком аж хлюпало від слини, через що всю мою увагу поглинула миска з такосом.

Покінчивши з тим невинним соусом, я акуратно згорнув тортилью трубочкою і запхав її у пащеку. Я був настільки голодним, що одним махом відкусив добру половину скрученого сандвіча, і тільки після того помітив, що офіціанти і бармен уп’ялися в мене ошалілими поглядами, наче я не обід справляв, а збирався робити собі харакірі.

«Тю, - жую і думаю. - Ви наче перший раз узріли як ґрінго трапезують». І усміхнувся до них набитим ковбаскою, м’ясцем та городиною ротом.

Я добре зафіксував у пам’яті цю мить, позаяк то була остання моя усмішка на найближчі чотири години.

Ще поки жував, було нічого. Та глитнувши, зрозумів усе. Я відразу докумекав, чому вони витріщалися на мене як на самогубця, добрав, що то значило «неадаптований такос», а ще я докумекав, що термоядерний процес, який оце допіру розпочався у моїй горлянці, вже ніяк не повернути назад. Нестерпний жар ширився моїми клітинами. Перші кілька хвилин я думав, що просто вріжу дуба: серце шалено токотало, все тіло обросло краплинами поту, з вух валив дим.

І тоді я сказав:

- У-у-у…

Я хотів ще щось проказати, та не подужав. Я не міг навіть дихати. Щойно норовився втягнути повітря ротом чи носом, піднебіння спалахувало, мовби политий керосином сухий хмиз, і гострі язики полум’я блискавками проймали аж до вух і потилиці. А потім палюче вогнисько полізло униз до шлунка. Таке враження, наче хтось увіпхав мені до стравоходу йоржик для унітазу і почав старанно вертіти ним туди-сюди. Потому почалась найгірша частина: потекли сльози. Я схлипував, скімлив, пхикав і ридав, але нічого не міг з собою вдіяти.

Крізь рясні патьоки сліз я угледів, як з протилежного кутка зали дріботить офіціант і несе на таці чималу миску зі сметаною.

- Це за кошт закладу, - тихо сказав він, ставлячи полумисок поряд мене і хватькома ретирувався.