Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Позаду розпливлось по кріслах кільканадцять мексиканських роботяг із ще більш зашкарублими ніж у жінок ручиськами, почервонілими очима і потужним алкогольним духом. Ці теж без церемоній непристойно приглядались до мене, однак переважно мовчали, хоч і поглядали з неприхованою зневагою. Лиш зрідка хтось із них розтуляв рота і бундючно проказував якийсь плаский дотеп (б’юсь об заклад, що про мене), після чого уся ватага аж захлиналася від несамовитого реготу.

Нарешті якийсь підозрілий вовкуватий тип з тієї пашисто-брунастої компанії, накренившись усім тулубом уперед, продзявкав щось чітко і голосно, і я зрозумів, що він звертається до мене. Я обернувся, вхопивши з півдесятка навісних поглядів, націлених просто на мене, під кожним з яких висіла погано прихована єхидна усмішка, і стенув плечима.

- Но еспаньйол, сеньйор, - приглушено відказав, намагаючись не дивитись селюкові в очі.

- Га-га-га! - розреготався він і плеснув долонею по спинці мого крісла, а тоді щось швидко-швидко залопотів до інших.

Після його слів автобус ледь не розірвало на шматки від ґелґотіння. Реготав навіть водій, а м’ясисті жіночки на передніх сидіннях аж ляскали себе по стегнах, заливаючись істеричним іржанням. Один я, наче епіцентр тропічного тайфуну, зберігав зловісне мовчання.

Жаль, як жаль, що я не знав тоді іспанської…

За півгодини надворі геть стемніло, лиш два віддалених гірських піки на заході зберігали на своїх шапках останні відблиски дня.

Усю дорогу шофер тримав передні дверцята автобуса відчиненими. До затхлого салону з темряви понад дорогою вривалась пилюка, покремсаний рев туберкульозного двигуна та струмені свіжого повітря, які хоч трохи розбавляли нестримну смердоту. Це те, що називається кондиціонуванням на мексиканський взірець. Кільканадцять разів ми спинялись, підбираючи нових пасажирів з-над прилеглих до траси сіл, і незабаром в кузов набилось стільки люду, що не допомагали навіть розчахнуті двері. Я весь зіпрів і ледь не зомлівав від розмаїття терпких запахів.

Одначе я не нарікав, адже зарані відав на що йду. Я чудово усвідомлював, що використання попуток - це легковажність і невиправданий ризик, особливо коли ти сам, і особливо коли ти сам у Мексиці. Тому я зовсім не ремствував, хоча… був дещо розчарований, бо попри все вбачав у автостопі щось більше за просто ризиковий різновид пересування. Я шукав необмеженої свободи і можливість завести нових друзів, а натомість отримав божевільну трясовицю мексиканською 150-ю магістраллю в покошланому копійчаному автобусі серед замурзаних селюків, які нахабно промацували мене очима і, не криючись, глузували з мене.

Отак я доїхав до Пуебли.

* * *

Вулиці Пуебли не мають спеціальних імен. Ті, що тягнуться зі сходу на захід, називаються «Poniente

[78]» плюс номер вулиці, а ті, що пролягають з півночі на південь, - «Norte

[79]» - і також номер вулиці. Просто і невигадливо, зате неймовірно практично. Щоб схарактеризувати розташування якогось кварталу, достатньо сказати приблизно таке: «На розі 4-ої Poniente і 5-ої Norte» - і всім одразу зрозуміло, про яке місце йдеться.

Перетин 4-ої Poniente і 5-ої Norte - це саме те місце, де знаходився мій хостел. У мене на руках була детальна карта Пуебли, припасена ще в Стокгольмі, тому, враховуючи таке лубочне планування міста, я міг без проблем дочалапати до хостелу своїм ходом. Однак, коли замурзана чортопхайка, що підібрала мене в полях під Мехіко, прибула на вокзал Пуебли, надворі стояла глибока ніч. Я прикинув і вирішив, що на сьогодні геройства достатньо, і взагалі я хочу спати, відтак не став фанаберитися і гукнув таксі.

Таксист підвіз мене до вицвілої від сонця та пониклої од вітру вивіски «Hostal

[80] Santo Domingo», що мляво теліпалась, однією петлею тримаючись на сталевому прутку над обдертими дерев’яними дверима. Я постав посеред вулиці, гадаючи, що мене чекає за тими дверима. Справа в тому, що зовнішні фасади суто мексиканських будівель на вигляд майже однакові. Ці одноманітні фронти щільно прилягають один до одного і оточують суцільний блок будівель (те, що мексиканці називають cuadra

[81]) непроникним муром з невеликою кількістю вікон та поодинокими грубими дверима. Справжнє обличчя помешкань ховається всередині cuadra і завжди сховане від надміру цікавих поглядів з вулиці.

Тож я обережно прочинив скрипучі двері й шаснув усередину. Переді мною знову постало відкрите патіо, трохи просторіше ніж у «Mundo Joven Catedral»; праворуч від входу починалась стійка реєстрації, зліва здіймались догори сталеві закручені сходи, що вели на горішній поверх, а навпроти проступав невеликий бар. Посеред патіо тиснулися кілька ресторанних столиків зі стільцями.

Як на перший погляд, будиночок виглядав нічогенько, хоча все у ньому, і стіни, і вікна, і меблі були наче з чорно-білого кінофільму про далекі шестидесяті.

На скрип старезних дверей з-під стійки випірнула чорнява голова.

- Hуla! - гукнув приземистий і злегка кучеристий мексиканець.

- Привіт! - кажу йому. - Я бронював у вас кімнату.