Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Так ось, вечором другого дня я відлітав назад у Мехіко, все тою ж «Aviacsa» та тим самим допотопним «Боїнгом». До аеропорту мені знов треба було добуватися на таксі, однак цього разу я не мав можливості скористатися «ліцензованими» кебами. Відтак просто вийшов на авеню Costera Miguel Alemбn і спинив перше ліпше авто із жовто-чорними шашками. Очікуючи, що водій зараз загне щось із п’ять сотень песо, я боязко спитав:

- Скільки до аеропорту?

«Неліцензійний» таксист оцінююче оглянув мене й апатично пробурмотів:

- Сто п’ятдесят.

- Сто п’ятдесят чого?!

- Песо.

Спочатку я аж присів, а потім ледь не потріскався від злоби й образи.

Удруге я заледве не луснув від люті, коли, поторгувавшись із водієм, збив ціну до ста тридцяти. Причому усю дорогу, поки ми їхали розімлілим від спеки Акапулько в напрямі аеропорту, мене не полишало гризуче відчуття, що коли б не перший шок, я цілком міг би доїхати й за сто десять…

Я не дуже

плакав, прощаючись з Акапулько.

VIII. Мексиканський волоцюга

My heart is like an open highway

[77]…

Bon Jovi

Увага! В жодному разі не використовуйте попутки та не подорожуйте автостопом у Мексиці!

Застереження на форумі «TripAdvisor»

Того літа цілу Мексику охопила дорожньо-ремонтна лихоманка. На всіх більш-менш великих магістралях через кожні п’ять сотень метрів відгороджували чималий клапоть шосе, здирали старе покриття і клали на його місце нове. Всюди, куди не зирни, стовбичили котки й паруючі казани зі смолою. Від Мехіко лишилась одна дорога - 150-а мексиканська магістраль, Вона вела до Пуебли, і водії там не ризикували в’їхати у гарячий асфальт чи закатати в асфальт асфальтоукладчика. Саме туди я й подався.

Місце, де я мусив, як то кажуть, вшкварити по дорогах і почати звитяжницькі мандри автостопом, знаходилось за межею Мехіко. Я не знав до пуття, як туди добратися, тому вчинив за добре напрацьованою схемою: свиснув таксі й тицьнув пальцем у роздруковану карту. Після того, як я навмання вказав точку на голій трасі далеченько на південь від столиці, шофер довго і підозріло роздивлявся мене, але так нічого й не сказав, тож зрештою ми поїхали.

Таксист благополучно відвіз мене за місто. Всю дорогу він недовірливо позирав у мій бік, певно, гадаючи: що, в дідька, може знадобитися самотньому синьоокому неіспаномовному ґрінго на пустельній трасі за містом. Нарешті я розсудив, що ми від’їхали достатньо далеко, аби нікому не мозолити очей, торкнув водія за плече і тихо мовив:

- Спиніться тут.

Шофер пригальмував.

Вечоріло. З-під капоту таксі рівненьке попелясте шосе гадючилося вдаль, у долину Мехіко. Позаду щойно зникли останні будинки найбідніших кварталів нескінченного мегаполіса, праворуч зривався униз порослий буйною зеленню схил, а десь далеко-далеко на горизонті, на тлі безхмарного неба, бовваніло двійко засніжених піків. На дорозі аритмічно пульсувало два зустрічних потоки машин, які вже почали вмикати фари.

- Ви точно впевнені, що це тут? - ламаною англійською перепитав таксист.

- Так, упевнений, - сухо відказав я.

Потому я розрахувався, виліз із машини і витяг за собою наплічника. Таксист ніяк не наважувався рушати, адже, якщо не рахувати водіїв, які на захмарній швидкості проносилися повз нас магістраллю, я стояв на тій дорозі сам.

Нарешті водій знічено стенув плечима і поїхав. Там, де я наказав йому зупинитися, повороту не було, тому він помчав далі в напрямі низькодолу, шукаючи місце для розвороту. За хвилину чи дві жовте авто випливло на стрічній смузі, що вела назад у Мехіко. Таксист навіть сповільнив швидкість, проїжджаючи повз мене, - все чекав, а раптом я роздумаю. Він глипав на мене, наче на біснуватого, який лаштується скочити з моста з наміром вчинити самогубство.

Я помахав йому рукою й стримано усміхнувся, мовляв, їдь собі, чортяко, та не бери дурного в голову. І він поїхав. А я залишився стояти на узбіччі.

Стрімкий потік сріблястих машин обдавав мене теплим вітром, пилюкою та шерхотом шин. За спиною у димний смог, який сповзав із міста, осідало криваво-червоне сонце. Я закинув наплічник на одне плече і підійшов до краю дороги; спинився обличчям до лави машин і кілька хвилин вдихав тремке марево, яке ворушилось на сірому асфальті. А потім я утнув те, чого до мене, певне, не робив ще ніхто з українців на мексиканській землі. Я вистромив убік праву руку з міцно стиснутим кулаком і підняв догори великий палець…

* * *