Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Другий кошмар - це власне таксі. Невідомого походження і року випуску; зелене (ненавиджу цей колір) з білими латками і, як сколіозний африканський верблюд, горбате; заввишки менше метра, з вибалушеними жаб’ячими фарами, з крихітними колесами, які я міг легко накрити долонею, усього з трьома сидіннями в мініатюрному, наче іграшковому салоні. Таксі більше скидалось на інвалідний візок з рульовим керуванням, ніж на машину. На його фоні навіть наша рідна бляшанка «Таврія» виглядала б як новеньке «Lamborghini» - справжнім елітним суперкаром. Сидіння ми розподілили таким чином: єдине переднє - для водія, праве заднє - мені, і ліве заднє - моєму рюкзаку, причому з нас трьох найкраще почувався, схоже, саме рюкзак.

Найперше і найяскравіше враження, що наперло на мене, щойно я в’їхав на тій таратайці в Акапулько, можна описати одним простим словом: пальми. Пальми на тротуарах, пальми прямо на дорогах, пальми у подвір’ях будинків. Хмарочоси зростають між пальмами, скляні хідники п’ятизіркових готелів ховаються за гірчичними стовбурами пальм, дискобари сидять в пальмових гаях, мов у засаді, поліцейські патрулі гасають на кумедних присадкуватих квадроциклах серед пальм, автобуси, ніби дитячі розмальовки, рябіють зображеннями зелено-жовтих пальмових шапок. А ще, звичайно, океан…

А тепер, кошмар третій - таксисти…

Коли таксі вибралося на тракт, що звивався понад побережжям Bahia de Acapulco

[71], точно копіюючи в’юнку берегову лінію, таксист заходився оповідати мені кепською англійською впереміж з іспанськими словами і в чисто мексиканський спосіб (більшою мірою розмахуючи руками, аніж тримаючись за кермо) про визначні місцини курорту.

Нараз - у пуховику екзотичної зелені - перед нами постала велика лисніюча будівля з чорного скла, яка, спираючись на довгі темні палі, нависала зі скелі прямо над водою:

- Дискобар, сеньйор, - почав підморгувати шофер. - Увечері багато-багато… як його… ґьорлз. Там будуть seсoritas! Muchas seсoritas muy buenas

[72]!

Я взяв будинок на замітку.

- А це дім Сильвестра Сталонне, - гордо погойдуючи головою, проказав він, тицьнувши пальцем на недолугий роздутий особняк, що пропливав за шибою.

Кілька разів таксист пригальмовував поруч спеціальних майданчиків при дорозі, звідки відкривались звабні пейзажі аквамаринової затоки, затиснуті з обох боків скелястими мисами, що подавалися глибоко в океан, а також вид на щільно забудований downtown. Ми виходили з машини, водій робив кільканадцять фото зі мною у різних позах на тлі усієї отої ляпоти. То була шоферова ініціатива, я жодного разу не просив його спинитися, а втім розумів, що робить він це не за просто так, розраховуючи на щедрі чайові.

Зрештою зеленкувате авто-черепашка підкотило до десятиповерхового готелю і я ледь не навкарачки вибрався на тротуар, витягши за лямку свого наплічника. Таксист опинився тут як тут.

- Tips, seсor! Tips

[73]! - хтиво торочив він, усміхаючись і простягаючи до мене засмаглу долоню. Я вдав, що раптово перестав розуміти англійську, й розвернувся до нього спиною. - No tips, amigo? Mi amigo, deme propina! Seсor

[74]?! - таксист розгнівано вирячився, а я рішуче задріботів до входу в готель, думаючи, що за сорок п’ять доларів нехай собі шукає інших amigos, обійдеться і без tips, козел. Проте мексиканець не відчепився від мене: - Espere, seсor

[75]!

Я відчував себе мішком з грошима, котрий усі намагаються якомога швидше випорожнити. Перед самими дверима він затято перетнув мені путь і вкляк з простягнутою на рівні живота обкиданою перснями долонею.

- Давай чайові! - стиснувши зуби, ультимативно заявив таксист.

Я зметикнув, що у мене два варіанти: дати чайові або дати йому в морду. Повагавшись, я вибрав перший, головним чином через те, що помітив невисокого лисого готельного охоронця в сірому однострої з автоматом на череві, який уже почав підозріло поглядати у наш бік. (Де б іще, як не у Мексиці, я зміг зустріти у фойє готелю консьєржа з американською автоматичною гвинтівкою на плечі?). Як на зло, в гаманці не знайшлося купюр менших від сотні песо. Довелося тицькати тому нахабі стопесовий папірець, цебто, за півгодини в Акапулько я примудрився витратити цілих 55 доларів. Якщо так далі піде, думав я, то до східного узбережжя доведеться тюпачити пішака і на голодний шлунок.

Замість подяки чорнопикий зухвалець, неначе справжній рекетир, пригрозив мені кулаком із затиснутою бордовою соткою і поскакав назад до свого каліцького транспортного засобу. Я розкланявся з озброєним до зубів метрдотелем і пішов поселятися. Вже за півгодини я трюхикав назад.

- Ви куди? - з проволоком спитала жіночка-реєстратор.

- До океану, - з пафосом відказав я.

- А-а-а… Так-так, зараз там просто чудово, хвилі зовсім маленькі.