Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Одначе у якусь мить у мене виникло відчуття, що переді мною - лише гарно розіграний фарс. Змокрілі бійці, які з нелюдськими криками кидаються на суперника з канатів рингу, викручують руки, тулять один одному розмашисті стусани та безжалісно копають ногами, видалися мені оманливими і бездушними маріонетками, ляльками з ганчір’я, натягнутими на пальці захованого за ширмою маестро. Я саме збирався натякнути про це моєму сусідові-американцю, але один із tйcnicos провів потужний удар, від якого його суперник rudo, випустивши рясну цівку крові з рота, бездиханною колодою гепнувся на ринг.

Натовп, наче стиснута пружина, розпрямився, підхопився з місць і радо загорланив…

* * *

Наступного ранку я кілька разів перетинався у хостелі з волохатим Собакою Зла. Він тинявся туди-сюди у якихось своїх справах. Щоразу, зустрічаючись зі мною поглядом, велетень привітно мені кивав.

Під час сніданку ресторанчик у патіо залюднився вщерть. Я наклав на тацю купу наїдків, взяв чашку гарячої кави й почав роззирятися, куди б з усім тим примоститись. За дивним збігом, єдине вільне місце лишилося навпроти здорованя, який возив нас учора на Lucha libre.

Якийсь час ми жували мовчки.

- Мені жаль, що ти не зміг зробити фото, - скрушно почав Шалений Пес, - але я справді не міг нічим зарадити.

- Не переймайся, - кажу, - я все чудово розумію. Головне, що мені сподобалося.

- А що найбільше запам’яталось? - пожвавився здоровань.

- Ну-у-у… Те, як я забув на сидінні в залі свого ковбойського капелюха, - віджартувався я. - А якщо серйозно, то найбільш видовищним видався останній поєдинок.

Велет туманно посміхнувся і сховав погляд у тарілці з кукурудзяними пластівцями.

- Чому ти покинув Lucha libre? - після паузи поцікавився я.

- Мені не сподобались умови контракту. Точніше, мене не зовсім влаштовувало те, що я мав робити відповідно до мого договору.

- Я думав, то через травму. Ну, так у хостелі подейкують.

На обличчі мексиканця перебігла тінь кислої посмішки. Бувають такі усмішки, які, замість промінців веселощів чи відради, цідять затаєне розчарування і глуху прикрість від неприємних спогадів.

- У Lucha libre не буває травм, - ледь чутно хмикнув чорнокосий. - Хіба якийсь недоумок вивихне руку на репетиції.

- Не зрозумів…

- Взагалі-то я не мушу цього казати, але… ти мені подобаєшся, українцю, гадаю, великого лиха з того не буде, - бурмило зазирнув мені у вічі, - так ми зазвичай робимо, коли збираємося сказати щось важливе. - Той бій, що так припав тобі вчора до душі, був насправді лише зграбною грою атлетів. Там усе було підробне.

- Що?!

- Усе, кажу, розплановано наперед: кому на котрій хвилині впасти, в якому раунді, ба навіть де і як звалитися.

- А кров? Я бачив кров! - обурився я.

- Кров також несправжня.

- То якого дідька ти повів нас на те побоїще, якщо воно липове? - я спалахнув. - Damn!

[68] Виходить, я виклав двадцять зелених, аби витріщатися на договірний поєдинок?

- Ти не зрозумів. То не був договірний бій, так само як і всі решта. Увесь Lucha libre - химера. Це лише спектакль: люди платять гроші, за які ми, розкачані силачі в масках і з чудними прізвиськами, артистично розігруємо те, що вони хочуть побачити. Жодних нудних поєдинків, постійна інтрига, завше багато жорстокості та крові. Уся таємничість з фіктивним приховуванням від поліції - лише для того, щоб додати реалістичності добре поставленій ілюзії…

Я зціпив зуби і мовчав, обдумуючи почуте. На столі холонули кава та грінки. Якось не вірилось (радше, не хотілося вірити), що всесвітньовідомий кривавий мексиканський wrestling

[69] - це лишень різновид театрального мистецтва. Алогічно, безглуздо і… по-дитячому образливо.

Мексиканець не відчув моєї зневіри та розчарування, він замислено втупився у вікно на площу, а згодом розсіяно доказав:

- Мені не сподобалось, що за контрактом «Mad Dog of Evil» повинен був надто часто програвати. Я відіграв свій прощальний «переможний» бій, зімітував жахливу травму наприкінці і назавжди розпрощався з комедією під назвою Lucha libre…

VII. Слідами Нуньєса де Бальбоа

Васко Нуньєс де Бальбоа - перший з європейців, хто побачив Тихий океан. На превеликий жаль, він був іспанцем. Звичайно, було б краще, якби він був українцем, бо тоді я зміг би назвати цей розділ «Слідами Васі Нуньо де Бульби, мого великого предка». Але саме у той час, коли Бульба, пардон, де Бальбоа, прохолоджувався на панамському узбережжі, ненав’язливо доводячи тубільцям переваги цивілізованого способу життя, ми, українці, займалися важливішими справами. В українців тоді вималювалися незначні розходження з поляками стосовно географії тогочасної східної Європи, завдяки чому нам довелося вступити з ляхами в запальну наукову дискусію. Дискусія вдалася на славу, аж пір’я летіло. Крім того, дихав у спину «вєлікій і могучій» північний брат, щоб і собі подискутувати з приводу картографічних питань. Словом, нам якось було не до заморських походів.