Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Насправді цей розділ не зовсім заслуговує на таку назву. Нуньєс де Бальбоа перетнув американський континент і вийшов до Тихого океану на широті Панамського перешийка, тобто на добрих тисячу кілометрів південніше від сучасного Акапулько, де до океану мав вийти я. Тобто, якщо я і тупав, образно кажучи, чиїмись слідами, то напевне не слідами Нуньєса де Бальбоа.

Якщо так міркувати, то що з того, що якийсь європеєць у сталевому шоломі, закусаний до напівпритомності москітами, на змореній коняці, з крупа якої, либонь, стирчав обрубок не однієї індіанської стріли, колись побачив Тихий океан? Китайці, японці, чукчі, індіанці Північної Америки, ацтеки, майя, інки, патагонці бачили той океан по три рази на день. Хіба щось змінилося після того, як на нього витріщився один-єдиний європеєць? Не думаю… Якщо розібратись, то яке діло сімсот десяти мільйонам тонн води, посічених штилями і ураганами, до тих комашок, котрі з дня на день боязко витріщаються на них із мінливого берега?

Однак, що не кажіть, є щось у цій незліченній масі води, цій величезній синій латці, яка на всіх картах значиться жирними індиговими літерами «ТИХИЙ ОКЕАН» або «the PACIFIC OCEAN», і яка примушує різних людей, європейців, американців, індіанців, раз-по-раз линути до неї, упиватись колосальною силою, завуальованою ілюзорно невинними хвилями, вдихати наповнений солоними брижами вітер, перебирати і собі частинку глибини та могуття найбільшого світового океану. Це єдине, що по-справжньому об’єднувало мене та Нуньєса де Бальбоа. Ми бачили Тихий океан, і для нас обох, для нашої власноруч створеної реальності, та зустріч мала неабияке значення.

Але я назвав цей розділ саме так, оскільки інша назва, на яку він заслуговував, видалась мені вельми бляклою та відразливою, хоч може, і більш точною. Бо насправді я не раз метикував над тим, аби охрестити цей розділ «Кошмари Акапулько»…

* * *

Акапулько… Скільки романтики вкладено в цю назву! Один лишень звук такого смаковитого назвиська, знічев’я проказаний вголос, примушує мрійливо зітхати та поринати в солодкі мріяння. Чи не так?

Акапулько… Мексиканський рай, перлина Тихого океану, вогненний водоспад з екстазу та пишноти, де сонце світить триста шістдесят днів на рік.

Акапулько… З чого почати? Може, з крислатих пальм чи піднебесних готелів, а може, з білосніжних лебедів-яхт чи золотих полотен пляжів, чи з першокласних ресторацій у північній частині міста, залитих сонцем голубих лагун?

Однак почну з того, що маю чудову шкіру. Не варто перечитувати двічі: ви все правильно зрозуміли. Усі частини мого тіла обтягнуті добротним епідермісом найвищого ґатунку.

Так було не завжди, але в дитинстві я полюбляв робити все, що тільки можна, підставляючи торс під сонячні промені на балконі своєї квартири. Я читав там книжки, робив домашні завдання, слухав музику. Починаючи з ранньої весни, коли сонечко тільки починає підкидати тепла з небозводу, я стягав футболку і всідався на балконі. І так до пізньої осені, аж поки, сидячи на балконі, я не починав торохкотіти зубами від холоду. Прогулюючись навіть у розпал найспекотнішого літа, я завше обирав сонячний бік вулиці, а в приміщеннях завжди сідав під вікном, де більше сонця.

Словом, моя шкура вельми полюбляє тепло, сонце і засмагу.

* * *

Три дні у Мехіко промайнули, наче їх і не було. Теотіуакан, Зокало, Ксочімілько, Lucha libre - все змішалось в одну барвисту ікебану, незабутнім візерунком відкарбувавшись у моїй пам’яті. Утім, на вечір третього дня настав час вибиратися в Акапулько.

Ви пам’ятаєте, на самому початку я геть не планував пертися до Акапулько. Там немає древніх міст, пірамід чи будь-яких інших руїн, словом, ацтеками навіть не пахне. Зате там був, є і буде, навіть тоді, коли не буде самого Акапулько, Тихий океан. Перспектива побувати на узбережжі найбільшого у світі океану, а ще більше - можливість заявляти у майбутньому, що я пройшов усю Мексику від західного до східного узбережжя, зрештою зробили своє діло, значно витягнувши мій маршрут на південний захід. Не останню роль відіграв той факт, що під час планування мандрівки я випадково надибав дешевий квиток на літак з мексиканської столиці до Акапулько. Підозріла дешевизна не спинила мене (я чомусь наївно гадав, що мексиканські low-cost авіакомпанії виявляться кращими за європейські), і ось так у розклад поїздки втиснулись два дні славнозвісного курорту.

Тож я розпрощався зі столичним хостелом «Mundo Joven Catedral» та його постояльцями (за столиком реєстрацій зі смутком в смолянистих очах мене проводжала пишна Таня) і взяв курс на аеропорт.

Авіакомпанія, що мала доправити мене до Акапулько, називається «Aviacsa». Навряд чи ви щось знаєте про неї, бо до мого візиту в Мексику я особисто навіть не чув про таку. Якщо чесно, навіть не пригадую, де і як відшукав її веб-сайт, він начебто сам по собі зринув якраз тоді, коли на мене напосіла божевільна ідея побувати коло Тихого океану. Пам’ятаю, я ще тоді подумав, що, судячи з Інтернет-сторінки, «Aviacsa» видається доволі солідною й гідною довіри компанією.