Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Мінівени заглушили мотори на темному й засміченому дворищі, оточеному щільним кільцем облуплених білих стін без вікон. Обстановка нагадувала мені давно покинуте фабричне подвір’я. Коли я виходив з мікроавтобуса, два кремезних громили з пошерхлими мордами старанно і спішно, наче жуки скарабеї, які тягнуть до нірок свої кульки із слонячого лайна, зачиняли за нами браму.

Бійців Lucha libre іменують лучадорами (luchadores). Наш чорноволосий качок-проводир, як виявилося, у минулому був чільним лучадором, поки згодом під час однієї з сутичок не зазнав важкої травми, через що змушений був покинути цей жорстокий спорт. Я довго допитувався його ім’я, однак він щоразу виводив розмову на інше, вперто не називаючи ні свого справжнього імені, ні прізвиська, під яким був знаний у плеяді борців Lucha libre

[63]. Пізніше, маленька опецькувата американка, котра сиділа на сусідньому кріслі у мінівені і, схоже, не вперше чухала дивитися на те, як здоровенні засмаглі дядьки щосили товчуть один одному писки, шепотом повідала мені, що наш патлатий гід у молодості носив заплутане прізвисько «Mad Dog of Evil

[64]». Висковзнувши з кабіни мінівена, той Скажений Собака Зла пробрався до грузьких металевих дверей, по суті, єдиних дверей в оточуючому нас кільці стін, наполегливо грюкнув кілька разів і щось стиха шепнув іспанською. Полохливою нашорошеною отарою наше інтернаціональне юрмисько збилося докупи за його спиною.

За мить двері розчахнулися. У пожухлому червонястому світлі, яке викочувалося звідкись із коридору, зринула немислимо огрядна персона. Чоловік у проході тягнув на добрих півтора центнери, а то й, мабуть, більше. На його одутлих руках відсвічували мертвецькою синню страхітливі татуювання, а вуха, ніс та брови були рясно заліплені сережками та кульчиками. На роздутому череві напиналась подерта засмальцьована майка, не вкриваючи і третини розпливчатого волосяного торсу; на поясі під черевом виснули зіжмакані світло-сині джинси, заправлені у високі шкіряні військові бутси.

- Охо-хо! - гукнув черевань, узрівши перед себе нашого провідника. Здавалося, говорити полюдськи він уже не може, а лиш видобуває з надр своєї колосальної утроби нечленороздільні звуки і булькання.

- Hуla, Аркадіо! - наче крізь слонячий хобот прогуло у відповідь наше довгокосе одоробало.

Вони тепло обійнялись, точніше той, що привів нас, влігся на живіт того, який відкрив двері, і спробував дотягтися до того місця, де під трирівневими складками жиру крилася шия, а потім ще кількадесят секунд обоє розв’язно плескали язиками. Нарешті необ’ємний Аркадіо відставив убік кудлатого Пса і протиснув своє набрезкле тіло на невисокий ґанок. Обдивившись принишклу юрбу, він чванькувато звернувся до нас:

- Ласкаво прошу, сеньйори та сеньйорити, на наше славне дійство! - товстун відразливо збризкував слиною і шматками їжі з масного рота. - Гарантую, ви не розчаруєтесь, але мушу застерегти, - його голос враз забринів холодно і жорстко, тепер він чимось нагадував мені нещадного інквізиторського ката перед стратою. - Жодних камер, фото, спиртних напоїв, холодної чи вогнепальної зброї. Ви на моїй території… - похмуро закінчив він, навішавши павутиння слини на передні ряди.

- Пійло зможете купити всередині, - додав товстун, коли ми прошмигували в сутінковий коридор з шершавими бетонними стінами.

У невеличкій кімнатці без вікон в кінці галереї, залитій приглушеним кармінним світлом, яке, здавалося, стікало рафінованою плівкою просто зі стін, кожного з нас ретельно обшукали, випотрошивши вщент усі рюкзаки та сумки. Після того ті, хто ще тримав у руках банки недопитого пива, за командою поскладали їх в одному з кутків, і всі разом протупали далі тьмяним переходом.

За якусь мить наш гурт уперся в другі масивні залізні ворота, які вели до непомірних обширів холодної зали.

Зсередини приміщення, в якому я опинився, справді змахувало на величезний заводський ангар, центральна частина якого була щільно загорнута в підвішені колом довготелесі цупкі куліси. Попід стінами з брудної гранатової цегли щирились іржею металеві риштування, переплетені подірявленими трубами та гвинтовими драбинами. Десь ген-ген в олов’яному мороці під стелею вимальовувались закляклі та побурілі від старості лебідки і блоки для транспортування вантажів.

З-за тугих, бруднозелених лаштунків, виламувались галас, вереск та посвист юрми, крізь які місцями пробивались звуки глухих ударів, хрускіт кісток та страхітливі зойки. Атмосфера пригнічувала і, якщо бути відвертим, наганяла добрячого страху, бо навіть ті, хто, як я збагнув, потрапили сюди не вперше, боязко принишкли.