Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Після того Кен та компанія цілими днями не відставали від мене з отим клятим «Hasta la vista, baby», повсякчас виставляючи мене напоказ кожному зустрічному, чи то був мексиканець, чи європеєць, наче якусь хвостату мавпочку в зоопарку. За півтора дні пів-Оахаки знало, що я можу патякати голосом самого Термінатора. І справа навіть не в тому, що я був схожий на Шварценеггера чи тужився копіювати його голос. Я просто говорив з точно таким акцентом, як і нинішній губернатор Каліфорнії у молодості.

Кілька разів я таки піддавався на умовляння і бурмотів ті сакраментальні фрази, аби скараскатися причіпливого техасця. Однак проказані мною слова лиш вганяли Кена у щораз більший екстаз.

- Ти можеш цим заробляти гроші! Ха-ха-ха! - глузував він з мене. - Я тобі серйозно кажу, причому непогані гроші, - а потім ще й кривлявся, нікчема, огидно гіперболізуючи мій акцент: - Ай’ль пі ба-а-ак! Ха-ха-ха!

Ми незчулись як проминули Оахаку, і розпочали підніматися вгору закрученим манівцем.

Монте Албан - одне з найбільш унікальних доколумбових поселень у Мексиці. Стародавнє місто розкинулось на пласкому, наче зрізаному ножем верхів’ї гірського хребта, що випинається акурат по центру долини за вісім кілометрів на південний захід від столиці штату. Культурний центр знаходиться на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря, що майже на чотириста метрів вище дна долини. Окрім руїн пірамід, вівтарів та майданчиків для гри у м’яч на маківці хребта, археологи відрили кільканадцять терас та оточених насипами споруд на довколишніх пагорбах, які також вважають частиною старовинного міста.

Усі піраміди та жертовники споруджені надзвичайно давно пращурами сапотеків. Їхні нащадки ще й досі заселяють чималу частину мексиканських штатів Оахака та Чіапас, однак більшість з них розгубили у віках свою етнічну самосвідомість. До слова, відомий мексиканський президент-реформатор Беніте Хуарес, якому в Мехіко понаставляли цілу купу монументів і чиїм ім’ям охрестили столичний аеропорт, за походженням був саме сапотеком.

Власне, Монте Албан є найстарішим містом Мезоамерики, древнішим навіть за Теотіуакан; за п’ятсот років до різдва Христового він уже став центром сильної держави, що розкинулась по всьому Оахакському нагір’ю й успішно суперничала з могутнім північним сусідом - Теотіуаканом. Однак за тисячу років Теотіуакан щез, а сапотеки впали під натиском войовничих ацтеків, покинувши місто.

«Додж» видряпався на взгір’я, Чей-старший висадив нас біля воріт археологічного сайту, після чого вирулив на стоянку ставити машину. Під вхідною брамою окрім нечисленних туристів товклось кільканадцять приземкуватих і опецькуватих гідів, вочевидь сапотецьких потомків, які крикливо рекламували свої екскурсії. Оскільки нас було п’ятеро, ми вирішили найняти когось - нехай ходить і бемкає про своїх прапрадідів, - і спинили свій вибір на сутулому старигані в білому капелюсі та шкіряній жилетці, з довгим покрученим посохом. Сказати, що він вельми змахував на екскурсовода, навряд чи можна, проте інші його колеги нагадували радше башибузуків, котрі спустилися з гір аби обчистити ваші кишені, тож наш дідок на їх фоні видавався не таким страшним харцизякою. Крім того, дідуньо володів непоганим, як на латиноса, запасом англійських слів, хоч і говорив з таким убивчим акцентом, що моя шкільна вчителька з англійської, певне, миттю околіла б, якби тільки його зачула.

Ми пройшли до древнього міста. З нагір’я можна було бачити всю Оахаку з горами круг неї.

Покремсаний рубцями буремних епох, скособочений і похнюплений, Монте Аблан разюче різниться від дебелого і міцнющого Теотіуакану. На вершині хребта вздовж сторін уявного витягнутого прямокутника здіймається кілька невисоких пірамід. Вони обцарковують розрівняну площадку, посередині якої мостяться кілька спресованих одна до одної, напіврозвалених споруд. Стиль будівництва тут зовсім інший, менш пафосний і не такий монументальний, піраміди розлогі й невисокі. Крім того, усі будови страшенно погризені часом: плінфи замшілі та розхитані, а усюди на стиках прорізується трава. Дрімуча старість і забуття - ось що скочило в голову, щойно я ввійшов до Монте Албана.

Вшістьох ми протупали до однієї з терас, де старий сапотек взявся за розповідь.

- Сапотеки, на відміну від інших племен Мезоамерики, не воювали і не скоювали людських жертвоприношень, - файно карбував дід. - Займалися вони переважно торгівлею, науками, мистецтвом, а найбільших звершень досягли в астрономії та медицині.

Ми неспішно просувались між пірамідами. Час від часу я з Пітером видирався на котрусь і робив знімки згори.

- Писемності вони не мали, дряпали усе на скелях та каменях, - продовжував гід. - Зате мова вікує по сей день. Онде підписи до табличок під пірамідами: спочатку іспанською, потім англійською, а праворуч - якась писанина, схожа на французьку. Але то не французька, то мова сапотеків. У ХХ столітті якісь місцеві лінгвісти-активісти взяли за основу французький алфавіт, підігнавши його під сапотецьку фонетику. Ниньки в Оахаці таке навіть в школах викладають.