Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Затим мою увагу відволікла куца черга «першокласників», від вершечка якої долітали звуки безладного вовтузіння та нестримні гнівні покрики. Біля самісінької стійки, під пильним поглядом чорнявої фігурної мексиканки, працівниці аеропорту, над огрядною купиною поклажі схилилась вкрай роздратована, всипана золотом і неприродною засмагою жіночка, яка ще кілька років тому була, певне, неабиякою вродливицею, а біля неї - огузкуватий голомозий чоловік. Я порахував їхні сумки і чемодани - усього одинадцять штук. Одинадцять! Причому найменша з тих торб була чи не вдвічі більшою від мого наплічника, з яким я протинявся Мексикою майже місяць.

Я думав про ту прірву, яка тепер розділяла мене від когорти тих, котрі стояли за шлейкою обори, усього за три метри від мене, про ту зіркову плеяду розніжених, удавано імпозантних, але без міри пихатих та… гнилих, у середовище яких колись, ще в Києві, мріяв потрапити. Ці люди, щойно привезені в шикарних седанах зі стерильних п’ятизіркових готелів, ніколи не дряпались, замучені москітами, крізь непролазні джунглі, ніколи не напивались до напівпритомності у чудовій компанії на запальній гулянці в самому серці Мексики, ніколи не заводили собі справжніх друзів під час відпочинку… Все, що вони спізнавали, - лише холодні вітрини коштовитих готелів, наповнених несправжнім повітрям з кондиціонерів і улесливими офіціантами з несправжніми посмішками на лицях. Наступного року їх чекали такі ж люксові пансіони та вичищені пляжі в Єгипті, Таїланді чи Арабських Еміратах - увесь світ на один кшталт. Так ось, ці люди були зовсім близько - я міг підвестись і торкнутись будь-кого з них, але разом з тим нас розділяла колосальна відстань. І річ навіть не в грошах…

Я сидів долі й посміхався, бо щойно в магазинчику одного з терміналів прикупив чудову модель літачка, точну копію «Boeing-737» з атрибутикою мексиканської авіакомпанії «AeroMexico». Я був щасливий, бо уявляв, як він стоятиме у мене в кімнаті на столі, і кожен бачитиме його і знатиме, що я привіз його з Мексики. Цього було достатньо: я радів і посміхався. Підсміювалися «панки» (чи то голландці, чи то швейцарці), зморено порозкидавшись на своїх наплічниках поряд зі мною. Усмішка не сходила з їхніх облич. Часом, згадавши якусь вкрай веселу пригоду - з тих, через яку натерпілись у Мексиці, вони гучно реготали і ляскали долонями. Цілком ймовірно, що у кожного з них на той момент у кишені не було й сотні євро. А може, не було навіть сотні євро на всіх, і наступної ночі вони ночуватимуть гуртом у тісній кімнаті найдешевшого європейського хостелу. Але вони посміхались, бо навіть з сотнею євро в кишені смакували життя на повну.

У той же час салонна парочка з одинадцятьма сумками, гарикаючи і бризкаючи слиною, наче тупорилі ротвейлери шалено гризлась між собою. П’ять з одинадцяти лантухів вони вирішили брати з собою як hand luggage

[135] (з ними було ще двоє дітей), однак інші шість не вкладалися в ліміт ваги. Тож блаженне зоряне подружжя хвацько повзало навкарачки, гарячково перекладаючи багаж з більших сумок у менші. Чоловік злостиво покрикував на дружину, жінка істерично огризалась до нього, а в повітрі між ними мигтіла нескінченна кількість пар взуття, глянцеві журнали і вишуканий святковий одяг, який миттєво жмакався й абияк пхався у найближчий рюкзак.

Дивлячись на них, я не міг стримати посмішки. Перехопивши мій погляд, тихенько реготнули «панки». За колоритною парочкою спостерігали й «першокласники», стійко тупцяючи у своїй осібній черзі, однак їм було не до сміху: за хвилину чи дві вони мали зайняти місце тих клоунів.

«Вони зовсім інші, - знову й знову думав я. - Їхній світ - наче стерильна безмовна пустеля, і що найгірше, ні в кого з них не вистачить духу зізнатися собі у цьому».

А ще вони ніколи не дізнаються, як це класно, сидіти в самих шортах на прохолодній підлозі зали реєстрацій з одним рюкзаком, меншим від подушки, чекаючи на свій літак, коли всі інші годинами нудяться в черзі…

* * *

І помер він, як і належить справжньому мужику, з гордо піднятою головою, зі спокійним поглядом. Не те що ті сто п’ятдесят шмаркачів, які горлали від страху в салоні за його спиною.

«Чорні» жарти у льотчиків

Об одинадцятій над літовищем Мехіко виникла сильна злива, а небавом знялася гроза. Із зали очікування було добре видно, як у темряві за вікнами одна за одною шибали і коцюрбилися світло-бузкові блискавиці.

За сорок хвилин до вильоту пасажирів почали запускати в салон. Цього разу я летів на велетенському «Boeing-777» - білосніжному красені, найдовшому літаку в світі, найновішому і найбільш технологічному з усіх «Боїнгів», на якому, до того ж, встановлено найпотужніші турбіни за всю історію авіації.

Склом ілюмінатора збігала сила-силенна дощових крапель. Я сидів над широченним, немов швидкісне шосе крилом 777-го, і бачив, як по вигнутій глянсуватій поверхні стікають рясні потоки дощової води. З темряви над летовищем раз-по-раз вистромлювались страхітливі кістляві блискавки, за якими навздогін неслись сухі розкати грому.