Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Прокладаючи дорогу серед обурених пасажирів, я галопом прошмигнув останній контрольний рубіж - перевірку служб безпеки аеропорту - і вскочив до однієї із зал терміналу 2F. Мені треба було дістатися до воріт № 21F, де за п’ятнадцять хвилин завершувалася посадка на рейс до Мілана. Я пригальмував біля входу і почав зліва направо обдивлятися виходи до літаків: 24F, 25F, 26F, і так далі аж до 32F. Двадцять першого не було і близько. Я похолов: «Приїхали… Я втрапив не до тієї зали». Враховуючи будову і масштаби головного французького аеропорту, це означало, що про Мілан цього вечора можна забути.

З ледь жевріючим сподіванням я поскакав назад, до загорож security check-in’у і напустився на одного зі службовців:

- Чорт би вас забрав! - кажу. - Мій літак здіймається через п’ятнадцять хвилин, де той бісовий гейт під номером 21F?!

Працівник аеропорту усміхнувся:

- Ви уже не перший, - і хутко потяг мене за собою.

Ми спустились сходами вниз від терміналу, трохи поплутали вузькими білими коридорами, потім проїхались на довжелезному горизонтальному ескалаторі, після чого чемний функціонер підштовхнув мене вперед і показав рукою перед себе:

- Будь ласка, ось ваш вихід.

Переді мною відкрилась крихітна зала очікування з нечисленними пластмасовими стільцями попід стінами. Павільйон стояв порожнім, лиш біля виходу в протилежному кутку тупцяв ще один працівник аеропорту, який неквапом перераховував корінці від посадочних талонів. На табло акурат над його головою блимав ядучо червоний надпис: «Last call. Go to the gate

[136]».

Я чкурнув з місця аж курява знялась. Навіть забув подякувати.

- Ей! Ей! Ще я! Мене візьміть! Я хочу летіти! Я встиг!

- Звідки прилетіли? - чванькувато і без поспіху промимрив реєстратор коло проходу.

- Мехіко! - випалив я.

- Ясно, - працівник жвакав жуйку, непорядно плямкаючи на цілу залу. - Значить ще один лишився. Не треба так волати, ми вас чекали.

За хвилину чи дві після мене до зали увірвався отой «ще один», захеканий і упрілий пасажир з вибалушеними від переляку очима, як виявилось, з того самого рейсу із Мехіко. Він зраділо відсапувався, поки контролер звіряв його посадочний талон та документи, а за якусь мить нас гуртом везли до літака.

Ось тут, пригадую, я нарешті розслабився, зметикувавши, що у моїй авантюрній епопеї настала пора тулити жирну крапку. Я ще мусив заночувати одну ніч в Мілані, а тоді летіти до Стокгольма, однак готельчик я забронював загодя, тим паче, думав собі, це ж Європа, що тут може статися?…

Таки сталося. Причому, чи не найгірше за всю подорож. Прилетівши в міланську Мальпензу, я несподівано виявив, що у мене перестала працювати кредитна картка.

Як так, спитаєте ви? Не знаю, скажу я. Ось так-от просто, після успішного користування протягом цілого місяця у Мексиці, на самому фініші такого довгого шляху, я раптом опинився без засобів до існування. З надією я тицяв пластикову кредитку в усі банкомати, які тільки зміг знайти в аеропорту, але результат усюди вигулькував один і той самий: «Transaction declined by your bank

[137]».

Я побілів як крейда, і відчував себе гравцем у дурнуватий квест, якому перед самим завершенням ігрища підсунули свиню у вигляді нездійсненної задачки. От тільки задачку цю, хоч лусни, а треба було вирішувати.

Для початку я заспокоївся, а потім спробував тверезо обмірковувати, як мені далі обертатися. Присівши на ослін перед виходом з аеропорту, я видобув з кишені шортів заношений гаманець і витрусив з нього на лаву усе до останньої крихти. На одну купку згріб візитки, залежані квитанції та інший мотлох, а на іншу - гроші, а також те, що можна було використати як гроші. Окрім уже згаданого вище солідного капіталу з двохсот крон, ста п’ятдесяти песо та двадцяти євро, я винишпорив у портмонетці пом’ятий та затертий однодоларовий папірець, монету номіналом в п’ятдесят євроцентів, дві купюри номіналом по дві гривні кожна та двадцять п’ять українських копійок. Ото й увесь мій золотовалютний резерв.

Перед тим, як рахувати видатки та можливий дефіцит своєї мізерної казни, я ще раз обгасав Мальпензу, передивившись усі валютні обмінні пункти. Результат перевершив мої найясніші сподівання: я раптом второпав, що мій бюджет зовсім не скромний і плюгавий, він просто дохлий, такий дохлий, як пацюк, якого два рази переїхали котком на свіжому асфальті. Крони, песо та гривні можна було сміливо пересунути до купки з візитками та мотлохом.

Отже, двадцять євро, п’ятдесят центів і один американський долар.

З цим я мушу:

доїхати від Мальпензи до Мілану;

переночувати в Мілані;

хоча б раз за добу поїсти у Мілані;

наступного вечора дістатися від Milano Centrale до Orio al Serio, аеропорту в Бергамо.

Добрі новини - це те, що квитки на літак у мене на руках, іншими словами, головне зараз - дотягти до аеропорту в Бергамо, а в Швеції я вже зможу використати крони - якраз стане, щоб доїхати від Нічопіня до Стокгольма. Попри це, я підрахував, що на втілення у життя усіх пунктів вищенаведеного плану потрібно щонайменше 67 євро…