Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Кен та Рейчел також успішно добулись додому і довго розказували своїм дітлахам про двох навіжених голландців і одного безумного українця, який може патякати голосом самого Термінатора. Їхніх фотографій з мескалевої вечірки я не бачив, мабуть, теж почистили. Зазвичай дітям таке не показують.

Дімон, надивившись моїх мексиканських фотографій і наслухавшись мексиканських історій, клятвено пообіцяв, що поїде мандрувати у Мексику. Звісно, потім, десь так під Новий рік чи трохи пізніше. Звісно, нікуди не поїхав.

(Певно, після інциденту на початку Хронік у читача склалося враження, що між мною та білорусом вельми натягнуті стосунки. Однак я хочу сказати, що той один-єдиний епізод і моя роз’ятрена реакція на нього не є показовими. У тій ситуації, панове, слід робити поправку на мій імпульсивний характер Овна та на те значення, яке мала для мене велика Мрія. Дімон - непоганий хлопчина, я й досі підтримую з ним добрі товариські стосунки).

Про Тома О’Коннела я більше нічого не чув. Сподіваюсь, він без пригод долетів до Флориди, а потім до Австралії. Зараз, певне, знову мандрує крізь усі без розбору кордони на якомусь континенті. У мене є його e-mail, треба буде йому якось написати.

Роджер Ауреліо нашкрябав мені листа на електронну пошту ще поки я був у Мексиці. Хлопчина, схоже, усім задоволений, уже перебрався в Тукслу, бідкався лиш про одне: що ми так мало з ним поговорили. Він написав ще раз, відразу після мого повернення; я й досі підтримую з ним тісний зв’язок попри те, що нас розділяє цілий океан. Ми стали справжніми друзями усього за якихось дві години…

З Мігелем я також постійно листуюся; ми ділимося власними досягненнями й проблемами, обговорюємо останні матчі NFL

[140], а головне - продовжуємо нескінченні шахові баталії, щоправда, в online-режимі через Інтернет. Влітку мексиканець захистив магістерську роботу, отримавши відразу три дипломи: Каталонського технічного університету, Міланської політехніки та нашого рідного королівсько-шведського КТН. Півроку він працював менеджером у «Навантії» в Кадісі, компанії, яка займається випуском бойових катерів, однак в останньому листі до мене нашкрябав, що його усе дістало, він багато в чому розчарований і збирається на місяць додому, в Сан-Крістобаль. «Хочу на якийсь час зникнути для світу, - писав Мігель, - треба набратись сил для нових звершень. Багато всього відбулося, хотілося б поговорити з тобою». На той час мене також усе дістало, і я відписав, що теж дуже хотів би побачитись.

* * *

…30 жовтня «In Flames» давали концерт у стокгольмській Globen Arena. Перед тим група влаштувала автограф-сесію в одному з музикальних магазинчиків на Gamla Stan’і. Я роздрукував на аркуші А4 два фото, зробленого в автобусі коло паризького аеропорту, і приперся, щоб і собі відхопити автограф. За іронією долі першим мені знов трапився Петер Іверс, басист.

- О, чувак! Oh, yeah, fuck a duck!

[141] Це ж ти! Це ж ми! - казав вражений бас-гітарист, роздивляючись фотографію.

- Ага! - казав я.

До нас, зацікавлені, підсовувались інші учасники групи.

- О, це ж ми! Глянь! І це було… це було… гм…

- Влітку, в аеропорту Парижа, після перельоту з Мілану, - підказую я.

- Так-так! Точно, - закивали «In Flames» головами, але я сумнівався, що вони пригадали час і місце, адже у них тих перельотів, мабуть, не менш як по три на тиждень.

Затим хлопці охоче втулили автографи на знімку, кожен під власною мармизою, потім потиснули мені руку, а я залишив їм одну фотографію на пам’ять і пішов, побажавши гарного виступу. За годину я вже скакав, верещав і горлав, припертий навалою шведів до сцени в Globen Arena, де п’ятірка волохатих «In Flames» завзято дубасила невмирущу «Only for the Weak»…

Що ж до Мрії… Якийсь час я тинявся Стокгольмом, наче спорожнілий дзбан, якого, знаєте, цюкнеш палкою, і він незадоволено гуде. Я не знав про що думати, про що мріяти, чим заповнити довбешку в моменти нечастого відпочинку. Мрія пішла, залишивши по собі абсолютний вакуум. Щоразу, вткнувшись носом у подушку, я подовгу не міг заснути, ганяючи спорожнілою головою, від вуха до вуха, нічого не варті думки.

Я почувався скелелазом, котрий видерся на жадану і манливу вершину, на той, здавалося, недосяжний і неприступний пік, на який стільки раз дивився і про котрий стільки мріяв з низини, коли перед очі раптово постало безліч інших шпилів - ціле сонмище нових олімпів, ще вищих і ще більш недоступних, яких раніше не було видно з роздолу.

- Тобі потрібно закохатися, - зі знанням справи казав Сьома. - І всьо прайдьот.

І я закохався. Хоча, мабуть, не так як того хотів Сьома. Тепер, продираючись заліпленими імлистими ранками крізь бруковано-бетонні хащі Стокгольма, я вже мав про що думати, життя знов набуло сенсу - народилась нова велика Мрія. І зветься вона…

Проте давайте не будемо поспішати - усьому свій час. Нехай воно йде своїм плином, як кажуть, без вереску і штурханини.

20 липня 2008 - 5 січня 2009

Мексика (Оахака, Мехіко, аеропорт ім. Беніто Хуареса) - уривки розділів I, VII, XI, XII, XIV

Швеція (Стокгольм) - розділи I-V, VIII-XII